Сергій Білокінь

з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

МАСОВИЙ ТЕРОР ЯК ЗАСІБ ДЕРЖАВНОГО
УПРАВЛІННЯ В СРСР (1917-1941 рр.)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Нинішній період української історіографії характеризується переходом від міфологізованого розгляду історії ХХ століття до відтворення історії реальної, що стало можливе внаслідок розпаду тоталітарної системи та старої форми державності й обвального набутку нових джерел. Розсекречення великих архівних масивів, розкриття спецфондів і ліквідація цензури на західні видання, передусім спогади, що перебували поза науковим обігом внаслідок існування залізної завіси, освоєння нових методик сприяють появі досліджень на якісно новому рівні.

Совєцький період української історії означав розрив історичної традиції. Попередній період з ним не гомогенний. Зв'язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Внаслідок соціальної революції у суспільстві відбулися незворотні зміни. Жоден з представників вищого ешелону влади не веде свій рід від діячів української старшинсько-гетьманської державності ХVII-XVIII століть. Нові люди знають лише про два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей давніших, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано. У великому, філософському сенсі треба розглядати ідею Маркса й Енґельса про відміну права спадкування, закріплену в декреті від 27 квітня 1918 року.

У роки совєцької влади в Україні збудовано Дніпрогес, потужну індустрію, з'явилися великі міські споруди, де їх раніше не було. Тим часом український національний організм зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті. Відбулось перетворення українського народу в населення, що набуло рис єдиного совєцького народу. Відомі тепер страшні події ХХ століття не можна визначити інакше, як національну Катастрофу. Одним з найважливіших засобів внутрішньої політики, що призвели до цього, саме й був масовий терор (МТ).

Його втілення у джерелах мало дуже специфічний, шифрований характер. Ці матеріали для історіографії часто зовсім нові, і напрямки їхнього вивчення ще не відстоялися. Можливо, варто було б зачекати, поки зміняться покоління співробітників владних структур, зокрема СБУ, відкриється решта джерел, стане зрозуміла міра репрезентативності не знищеного, зацілілого матеріалу, а робота з ним матиме характер нормального наукового дослідження. Автор пішов іншим шляхом. Хоча нинішні можливості роботи штучно обмежені, чекати на сприятливі умови не слід. Вона своєчасна й актуальна саме тепер, поки у суспільній свідомості ще сильні перекази про ту страшну епоху, ще сильна жива традиція.

Актуальність роботи зумовлено потребами науки й самого суспільства. Формування суспільної свідомості в нових умовах національної держави вимагає переосмислення уроків історії, оволодіння об'єктивним історичним досвідом. Для створення цілісної наукової картини розвитку українського суспільства необхідне очищення джерельної бази від фальшованих сторінок, збагачення її за рахунок виявлення, вивчення та узагальнення всього приступного кола джерел, а також формування авторських концепцій. Наукове дослідження історичних джерел щодо політичної системи СРСР провадиться лише кілька років і перебуває на початковому етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних наукових програм, спрямованих на створення цілісної картини історичного процесу. Вивчення цієї теми пов'язане з проблематикою наукових розробок відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України (теми - "УРСР в добу формування тоталітарного ладу, 1928-1933 рр." [виконувалась упродовж 1995-97 рр.] та "Завершення формування тоталітарного ладу в Україні, 1934-1938 рр." [1998-2000 рр.]), а також із напрямком наукових досліджень загальнодержавної програми "Реабілітовані історією" (кер. - акад. НАН України П.Т.Тронько).

Предметом дослідження є закономірності створення й функціонування джерел з історії МТ, який систематично й послідовно влада проводила у своїй внутрішній політиці. Джерела з МТ розглядаються як складова частина всієї джерельної бази з історії тоталітаризму. Сам МТ був і частиною політичного курсу держави, і втіленням у життя цієї політики.

Об'єктом дослідження є основні групи джерел, що втілюють і відбивають застосування МТ як однієї з ланок механізму державного управління. Це законодавчі акти, документи Комуністичної партії та органів влади, архівно-слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД, преса, джерела особового походження (спогади, листи) тощо. Ці джерела стосуються всього СРСР, у масштабі якого й розглядається механізм державного управління, оскільки діяльність політичного керівництва УРСР мала залежний характер. У конкретних випадках перевага віддавалася матеріалам з історії України як документальному комплексу, що включає всі види джерел.

Хронологічні рамки охоплюють 1917-41 роки: від моменту, коли большевики захопили в Росії владу, й почали формуватись нові відносини, зокрема нова система діловодства, і до початку воєнних дій 1941 року. Для простеження окремих тенденцій феномен МТ, так само, як і феномен самого большевизму вимагають епізодичних зіставлень з віддаленими часами й країнами (історія Французької революції, ІІІ Райху, давнього Китаю).

Мета дослідження - вивчити особливості формування джерел з історії МТ, відображення в них тих аспектів терору, що безпосередньо пов'язані з державним управлінням, встановити повноту й достовірність відомостей основних видів джерел.

Ця мета реалізується шляхом виділення таких завдань:

- провести ревізію оприлюднених джерел, систематизувати їх, виявити прогалини в джерельній базі, здійснити пошук нових джерел,

- відтворити обставини створення джерел, причини формування того чи іншого їхнього типу, а відтак визначити їхню інформаційну вартість і особливості кожного з них,

- виробити цілісну концепцію джерельної бази з історії МТ як чинника державного управління, визначити його місце в політичному курсі партії, простежити за архівно-слідчими справами порядок слідства,

- проаналізувати й порівняти розгортання в часі й просторі МТ проти окремих груп населення,

- підбити підсумок практичній діяльності влади з формування нової соціальної спільноти.

Методологічна основа дисертації полягає в органічній єдності методологічних принципів історизму та об'єктивності з конкретними методами дослідження, зіставленні одержуваних даних з живою традицією (позаджерельне знання). Спираючись на принципи історизму та об'єктивності, використовуючи загальнонаукові, міждисциплінарні і власне історичні методи дослідження джерел, поєднуючи традиційні зовнішню й внутрішню критику джерел, автор прагнув створити правдиву картину стану джерельної бази з її інформаційними можливостями, визначити міру достовірності джерел.

Наукова новизна одержаних результатів випливає з того, що дисертація є по суті першим джерелознавчим монографічним дослідженням з історії МТ в СРСР, що дозволило висунути цілісну концепцію щодо терористичного характеру большевицької влади, простежити залежність деформацій джерельної бази від політичних цілей її творців.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, одержані результати, методологія й методика досліджень можуть використовуватись для подальшого вивчення політичної історії СРСР та УРСР. Їх можна застосувати при підготовці підручників і навчальних посібників, у вузівських лекціях.

Наукова апробація дисертації. Матеріали роботи доповідались на міжнародній науково-практичній конференції "Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства" (К., 1993), конференції, присвяченій 50-річчю УГВР (9 липня 1994 р.), джерелознавчій конференції з тоталітаризму, конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження М.Грушевського (Будапешт, 1996), І (Київ, 1990), ІІ (Львів, 1993), ІІІ (Харків, 1996) та ІV (Одеса, 1999) Міжнародних конгресах україністів, Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання (К.: ЦДАГО, 1997), Злочин без кари (К.: Всеукр. т-во політв'язнів і репресованих, Меморіал, 1997), у доповідях, прочитаних в УВУ (Мюнхен, 7 лютого 1990), УВАН у Нью-Йорку, НТШ у Нью-Йорку (13 червня 1998), університеті в Урбана-Шампейн, Іллінойс, на лекціях, прочитаних у клубі "Спадщина" (зокрема на вечорі 5 грудня 1988 р., присвяченому М.Грушевському), перед громадами Торонто, Монреаля, Кергонксона, Чікаґо, Філадельфії, Вашінґтона, Праги, використав під час консультації ряду фільмів.

Публікації. Результати досліджень опубліковано в монографії "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр." (К., 1999), 188 дослідницьких і науково-популярних, просвітницьких статтях, статтях в енциклопедичних та довідкових виданнях, а також матеріалах конференцій.

Структура і основний зміст дисертації

Структура монографії, представленої на захист, визначається змістом і суттю проблеми, метою і завданням дослідження. Монографія складається із вступного розділу і трьох основних, висновків, додатку й іменного покажчика. Загальний обсяг монографії становить 448 с. (40 арк.). Список джерел і літератури складає 4,5 арк. Тут я реферуватиму не так саму монографію, як її матеріали й ідеї.

Джерела й література

Головним джерелом до історії репресивної політики СРСР стали твори теоретиків марксизму-ленінізму, керівників комуністичної партії та совєцької держави. Реалізація цієї політики втілилась у діловодстві партійних органів усіх рівнів, зокрема документах "Окремої папки". На жаль, змісту матеріалів відповідних сховищ, починаючи із ЦДАГО України, досі не розкрито. Немає навіть путівника по ЦДАГО. Велике значення мають матеріали ЦДАВО України - фонди ВУЦВК (ф. 1), НКВД УРСР (ф. 5), Наркомюсту УРСР (ф. 8), Верховного суду УРСР (ф. 24), Прокуратури УРСР (ф. 288), Наркомату РСІ УРСР (ф. 539) та ін.

Пріоритет у розкритті джерел з історії тоталітаризму належить зарубіжним, зокрема еміґраційним дослідникам. Широку картину МТ відтворено у капітальному двотомнику, що вийшов за редакцією С.Підгайного. Орієнтаційну роль відіграють збірники документів загального змісту, які тепер починають з'являтись уже і в Україні. В умовах незалежності розсекречено архівно-слідчі справи на реабілітованих осіб, що зберігаються в Державному архіві СБУ, ЦДАГО України (Ф. 263), обласних управліннях СБУ та обласних архівах. Нинішній їхній статус невизначений. Що до виданих в СРСР збірників документів з історії ЧК, то на догоду панівним концепціям вони апологетизували її діяльність, але зберігають певну фактографічну вартість. Комплексів документів з історії ҐПУ-ОҐПУ-НКВД виходило зовсім мало. Видавались річні та піврічні звіти ЧК та ҐПУ. Публікувались окремі нормативні документи Наркомюсту та ЧК, зокрема накази Ф.Дзержинського та Н.Єжова, документи зі справ-формулярів.

У 20-ті роки було видано стенографічні звіти великих процесів (їхнього текстологічного дослідження досі не проведено). Відомі збірники документів, присвячені голоду - як загальноукраїнського масштабу, так і локальні (Криничанського району на Дніпропетровщині та двох районів Харківщини), а також тематичні збірники документів і матеріалів, присвячені нищенню Церкви.

Окрема велика й важлива група джерел - мемуаристика. Вона поділяється на підгрупи. Першу з них складають спогади партійних і державних діячів, співробітників і аґентів спецслужб. Добре поінформовані, ці автори розкривають обставини проведення МТ з точки зору влади. Але на момент написання ці автори, як правило, були дистанційовані від системи. Серед них вирізняються ті, хто або втратив посаду (М.Хрущов), або був висланий (Л.Троцький), або сам утік (Г.Аґабеков, Б.Бажанов),. Останню підгрупу складають мемуари тих авторів, що стали прямою жертвою репресивної політики влади або були свідками злочинів каральних органів. Особливо великий вплив на суспільну свідомість справили твори тих авторів, що раніше за інших проаналізували роль МТ. Проміжну підгрупу спогадів складають твори авторів, що спершу входили до правлячого прошарку, але згодом змушені були пізнати і зворотний бік життя. В СРСР виходили тільки інспіровані спогади. Імітуючи твори цього жанру, вони наближаються до публіцистики.

Спогади документують усі етапи тоталітаризму - Київ у часи Муравйова, МТ 1919 року, справа "Спілки визволення України" та ін. Важливий збірник спогадів про чрезвичайки різних міст видало по свіжих слідах Центральне бюро партії есерів. Чимало спогадів висвітлюють обставини терору, спрямованого проти діячів культури. Опубліковано розповіді про тюрми України (П.Ґарві, Ір.Бошко, М.Василенко, Ан.Костенко) й окремі табори. Щоденників від розглядуваного періоду збереглось дуже мало. Ще менше листів, надісланих із тюрем чи заслання. Що до Соловків, то проведено зіставлення і спогадів про них, і листування.

Пам'яткою переживань розкуркулених стала розповідь К.Каздоби. Живу традицію, свідчення очевидців голоду закріплено у виданнях типу "Oral History", що за кордоном друкуються без обробки.

Важливим джерелом для вивчення МТ треба вважати пресу.

Творчий потенціал репресованих українських письменників відтворили збірники, назва одного з яких ("Розстріляне відродження") вплинула на формування історичної думки. Твори в'язнів публікували й місцеві управління ГУЛагу.

Здійснена під час війни ексгумація масових поховань у Вінниці та Биківні призвела в першому випадку до ґрунтовних досліджень і появи ще однієї групи історичних джерел.

Велике значення в роботі мають довідкові видання. Низка довідників стосується безпосередньо МТ та голодомору. Зрештою, до історії МТ мають відношення фактично всі біографічні довідники. Відомі словники і реєстри репресованих осіб, часом доволі випадкові за складом, а також чекістів. Історію цензури розкривають списки заборонених видань.

Біля витоків історіографії МТ стоять праці С.Мельґунова. У повоєнні роки вагомий внесок у вивчення історії совєцького тоталітаризму зробили вчені Інституту дослідження СССР, де працювали також українські дослідники і вийшли монографії Ф.Піґіда, Н.Полонської-Василенко, Дм.Солов'я, Г.Костюка та ін., у 1951-60 роках видано 35 томів серії "Вестник Института по изучению СССР". У липні 1955 року відбулась VІ конференція Інституту "Задачи и методы изучения СССР". 1959 року видавництво "ЦОПЭ" випустило перше видання книжки А.Авторханова "Технология власти", що поширювалась у самвидаві. Оприлюднено висновки міжнародних комісій з вивчення голодомору. Епоху в історії совєцького суспільства склав тритомник А.Солженіцина, що вплинув на всіх пізніших авторів, зокрема Р.Конквеста, М.Беренштама, М.Метьюз, Дж.Ґетті та ін.

Українська наука розпочала вивчення большевизму та МТ ще в 1920-30-ті роки, коли історичні дослідження вичленовувались із політологічних. На ґрунтовне історичне дослідження МТ спромігся Д.Соловей. Наукове товариство ім.Шевченка в США 173-й том своїх "Записок" присвятило українським вченим, ліквідованим у роки сталінщини. Еміґраційні автори підкреслювали залежність большевизму від історичних форм російської державності.

Офіційну совєцьку точку зору на проведення МТ в СРСР у ті роки втілювали курси історії партії та держави, праці совєцьких функціонерів та аґентів, нарешті тодішня історична публіцистика. Тепер ці твори, у свою чергу, також мають значення джерел.

На територіях кол. СРСР документальне дослідження МТ стало можливе з початком гласності. Великий шар нових джерел, неприступних для інших авторів, оприлюднили Д.Волкоґонов, А.Латишев, О.Хлевнюк та інші. Автори 90-х років виходять із різних ідеологічних засад, включаючи навіть апологетику Леніна, Сталіна й Троцького.

В Україні на перше місце відразу висунулись широкоаспектні праці Ю.Шаповала, В.Пристайка та В.Золотарьова, виконані на недосяжно широкій джерельній базі. Розгортання МТ на Полтавщині вивчали Г.К.Ковтун, В.А.Войналович та Ю.З.Данилюк. Цікаві дослідження присвячені МТ на Західній Україні.

Джерелознавчі особливості архівно-слідчих справ вивчаються з початку 90-х років. Принципове значення мають рішення ІІ Всесвітнього конгресу українських політичних в'язнів "Про відкритість архівів" від 6 червня 1993 року та заява Міжнародного конґресу політичних в'язнів комуністичних режимів від 8 листопада 1995 року щодо архівних матеріалів кол. КДБ. Науково-методичні аспекти використання слідчих справ розглянули учасники конференції, що відбулась у ЦДАГО України 23 жовтня 1997 року, Я. Калакура, Р.Пиріг, І.Усенко та ін.. Звертають на себе увагу джерелознавчі студії Р.Подкура. Опрацьовано методичні рекомендації щодо використання архівно-слідчих справ, хоча окремі їхні положення й потребують критичного до себе ставлення.

Частина І: Влада й механіка державного МТ.

Перший розділ монографії містить 9 параграфів. Це передусім "Період чрезвичайок", "Соціальний портрет чекістів", начерк історії окремо взятої тюрми (Лук'янівська у Києві) та окремо взятого табору (Соловки).

У літературі вже висловлювалась думка, що большевики створили науково обґрунтовану схему превентивного терору вже на самих початках свого панування. Ця схема призначалась для ліквідації класових ворогів і застрашення решти населення. Про те, що МТ мав глибоко наукову основу, свідчать численні дані й спостереження. Так, у 1927-1930 роках соціологічні й невропсихопатологічні дослідження провадив серед в'язнів кримінологічний кабінет, організований на Соловках. Зіставлення МТ часів сталінського повновластя з періодом владарювання ленінського виявляє їхню цільність.

Витвором Леніна та його соратників Каменєва, Зінов'єва, Троцького й інших були в СРСР концентраційні табори. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет "Про табори примусових робіт". Цей декрет узаконив впровадження табірної системи та примусової праці. У Києві концтабір було створено 1919 року, - він існував до 9 серпня. "Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения" (СЛОН ОҐПУ) було утворено за постановою СНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

З ленінського періоду простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року Ленін писав голові Нижегородського ґубсовдепа Ґ.Ф.Федорову: "В Нижнем, явно, готовится белогвардейское восстание. Надо напрячь все силы, составить тройку диктаторов (Вас, Маркина и др.), навести т о т ч а с массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров и т.п.". 26 серпня 1919 року датується "Протокол № 18 заседания комиссии "Т Р Е Х" при К.[иевской] Г.[убернской] Ч.К. в составе председателя В.Витлицкого, членов: Чугаева и Мача при секретаре Барташевиче".

Ленінськими часами датується організація справ-формулярів. Уже 1921 року М.Лаціс одверто попереджав, що всіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів, представників т.зв. дрібнобуржуазних партій треба тримати на обліку, з'ясовувати, перевіряти. Біля витоків стеження за населенням стояв і Ленін, який підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Відомі настанови, які він дав 4 вересня 1922 року Дзержинському. Як учив вождь, інтелігенцію треба розбити за групами: 1) белетристи, 2) публіцисти й політики, 3) економісти з підгрупами (фінансисти, торгівля, кооперація тощо), 4) техніки, 5) професори й викладачі і т.ін. "Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна існувати справа [...]". Ленін ставив завдання вносити розклад у середовище інтелігенції й висувати тих, хто був готовий підтримувати большевиків.

Як свідчив П.А.Судоплатов, 1921 року, себто ще за Леніна (і, певно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали "спеціальним кабінетом" та "лабораторією-Х". Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути саме з цього кабінету. У 30-ті роки його начальником був професор І.Н.Казаков, розстріляний у справі право-троцькістського блоку. Науково-дослідні роботи за тематикою лабораторії провадили фахівці Інституту біохімії (очолював його кол. народоволець А.Н.Бах). 1937 року з Інституту біохімії цю лабораторію було передано до НКВД.

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін одержав уже на повному ходу, вдосконалену й довершену в практичній діяльності. Якийсь позанауковий інтерес виявляли свого часу ревізіоністи, "прораби хрущовської відлиги", намагаючись переконати своїх читачів, що це, навпаки, "Сталін створив машину злочинів". Лукавство тодішніх діячів серйозно деформувало історичні уявлення народу про розвиток подій у довоєнний період.

Ідея залізної організації простежується навіть під час короткого перебування большевиків у Києві 1918 року. У пресі тих днів знаходимо оголошення, яке підписав "Завідуючий справами про арешти й обшуки" І.Цінберґ, що мав місцеперебування у Маріїнському палаці, в приміщенні Військово-революційного комітету. Ордери на реквізицію, обшуки й арешти видавав комісар з цивільних справ Г.Чудновський як представник Головнокомандуючого Східним фронтом М.Муравйова. За кілька днів Чудновський передав свої каральні функції Київському совєту робітничих і солатських депутатів і Всеукраїнському військово-революційному комітету.

Уявлення про київську чрезвичайку 1919 року можна скласти за публікацією трьох протоколів допитів чекіста Валера в "Окремій слідчій комісії", що існувала в Києві за добровольців. Протоколи датуються 17-21, 22-24 та 29 жовтня 1919 року. Щоб користуватись цим джерелом, треба вирішити питання про його автентичність. До публікації С.Мельґунова, з огляду на її "білогвардійське" походження, можна було б, справді, поставитись із цілковитою недовірою як до осваґівської аґітки, якби тільки Валер не був реальною історичною фіґурою. Він був присутній на засіданні юридичного відділу Київської губчека 29 квітня 1919 року разом з Яковлевим, Манькіним і Рубінштейном. Валера добре запам'ятав і ветеран чека П.Дехтяренко, який оповів у спогадах про його зраду. У публікації Мельґунова носія псевдоніму розшифровано як М.І.Болеросова. У Дехтяренка він - Болфосов. Причина різночитання очевидна й коріниться в особливостях скоропису. В архівному фонді Новоросійського університету збереглась особова справа студента М.І. Болфосова.

Свідчення Валера-Болфосова надаються для джерелознавчого аналізу. Крім названого протоколу, членів юридичного відділу київської губчека перераховано і в його зізнаннях, так що їх легко порівняти. Дехто з них увійшов і до словника В.Золотарьова. Ряд прізвищ, наведених у свідченнях Болфосова, по суті збігається з тим рядом, що міститься в протоколі ЦДАГО України. Болфосов називає також співробітників таємного відділу. Цій низці імен відповідають імена з протоколу засідання таємного відділу Київської губчека від 5 квітня 1919 року. Існують паралелі і до доповіді київських сестер милосердя. У київській газеті "Вечерние огни" В.Іртенєв опублікував серію статей про київські чрезвичайки "Кровавое прошлое" (1919. 30 сентября / 13 октября; 18 октября / 1 ноября). В одній із подач знаходимо досить докладну розповідь про прийом відвідувачів, і це оповідання увійшло до доповіді сестер милосердя. Певно, хтось із останніх оповів Іртенєву й про коменданта, оскільки цей сюжет теж знаходимо в двох джерелах.

На слідстві Болфосов-Валер оповів про структуру губчека, відколи інспекційна група сама захопила в ній усі керівні посади. Треба сказати, що структура від самого початку справляє враження дуже виробленої. 1919 року установа мала такі відділи: Таємний, Оперативний, Юридичний, Господарчий, Загальна канцелярія, Окремий корпус, Тюрма, Комендатура. Функції співробітників київської губчека були теж диференційовані. Звичайно, спецслужби видозмінювались та еволюціонували, але загальне враження від тих років таке, що ЧК як установа була вже цілком продумана, вироблена й дійова.

Звірства чрезвичайок могли бути стихійні, їх можна було б трактувати як відрухову реакцію якогось укому чи губкому на прикрі для червоних донесення з близького фронту, звістки про наступ армії УНР, добровольців абощо. Але наша оцінка катувань, що широко провадились у чека, буде інша, коли виявиться, що большевики практикували погром людності планомірний, якщо винищення інтелігенції чи робітництва було систематичне й холоднокровне. На жаль, спогади людей, що перебували в чрезвичайках різних міст, вказують на існування спільних інструкцій, яким прийти було більше нізвідки, як тільки з центру. Ясна річ, - витворивши такого монстра, як чрезвичайку, самі большевики повинні були боятися свого дітища й прагнути до контролю над ним. Найбільше небезпеки крили в собі, природно, розстріли, які треба було не спускати з-під ока. Можемо зробити висновок, що для проведення розстрілів існували прямі інструкції, окремі пункти яких можна реконструювати. Аби не пустити їх, справді, на самоплив, большевики намагалися реґламентувати передусім час проведення розстрілів. У Полтаві чекісти розстрілювали у вівторок і п'ятницю, на Лубянці (1921) - у середу й суботу. Отже, там і там - лише два дні на тиждень. Керівництво, як бачимо, домагалося розстрілів порціями, розміри яких повинні були доповідатися, аби не перетворитись на перманентний некерований процес. Але П.А.Гарві дає й раціональніше пояснення цьому. Він оповів, що в Одесі засідання "колегії губчека" відбувалися двічі на тиждень, і після цього приречених виводили на розстріл. До деталей реґламентувалось, очевидно, й саме здійснення акцій. Ті в'язні петроградської, московської та одеської чрезвичайок, що лишились живі, згадували, що під час розстрілів заводили мотори автомобілів.

Як бачимо, в ленінських розстрілах простежується системність, нав'язувана реґіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Головною особливістю совєтської пенітенційної системи була також її плановість. Разом по Україні за держбюджетом на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в'язнів - із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров'я. За документами, якщо у тюрмі сиділо менше в'язнів, аніж на скільки її було розраховано, це одначало "некомплект". Бюджет передбачав навіть "природну" смертність у совєтській тюрмі - 3 %. У кошторисі витрат на Лук'янівську в'язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з "норми" - 5 карбованців на поховання одного в'язня ("копка могилы" тощо), закладалось навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ. Уже сучасники, що опинялись у застінках НКВД, легко домислили, що влада керувала репресіями так само, як промисловістю чи, наприклад, хлібозаготівлею. Це було справді планове господарство.

Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, можна сказати, що вся вона зводиться до двох головних напрямків: 1) Формування людини нового типу - будівника комунізму. 2) Усунення тієї частини населенния, яка для цього з тих чи інших причин не підходила. У ці пункти, ці два напрямки вкладається усе розмаїття історичного шляху "цієї держави".

Діючи в таких протилежних напрямках, неможливо спершу не відділити одну частину людності від іншої. В основі такого поділу лежала сеґреґація (лат. segregatio - відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії. Один табір зформувався довкола партійної номенклатури. Першим большевицьким функціонером, що збагнув природу й можливості апарату, створеного внаслідок жовтневого перевороту, був Сталін. Разом із своїми підлеглими в ЦК він постійно возився з картками, заведеними на керівних працівників, ретельно вивчав свої кадри, дбаючи, щоб прибічники опозиції назавжди втратили свої посади. Натомість на перші ролі виходили його висуванці. До картотеки на осіб, що цікавили його найбільше, він не допускав навіть свого секретаря. Недалекі дотепники звали його тоді "товариш Картотеков". Вважаючи, що кадри вирішують все, Сталін створив тим часом систему добору людей на чільні посади в партії та державі. Вони склали ядро того майбутнього суспільства, що будувалось за планами партії.

Відбраковка людей розглядається у другому й третьому розділах. Яскраву модель, що ілюструє характер роботи апарату з тим чи іншим контингентом населення, знаходим у нарисах А.Левітіна й В.Шаврова. З їхнього оповідання випливає, що предстоятелі Церков перебували перед війною всі на обліку. Коли виникла потреба, влада блискавично зв'язалася з кожним із них зосібна і звела усіх докупи, так як спицею виймалися перфокарти. Таке сталося під час евакуації Москви у жовтні 1941 року. Завантажившись у поїзд, А.І.Введенський, що керував тоді Обновленською Церквою, і обновленчий митрополит Віталій (теж Введенський) виявили, що тим самим ваґоном того самого поїзда евакуювалися Патріарший Місцеблюститель Православної Церкви Сергій (Страґородський) і митрополит Київський і Галицький Николай (Ярушевич), а також старообрядський архиєпископ Московський і всея Русі Іринарх і навіть керівники баптистської общини. Цей епізод мав місце задовго до зустрічі майбутнього Патріарха Сергія зі Сталіним 1943 року.

Частина ІІ: Формування управлінчої інформаційної системи.

У двадцятих-тридцятих роках інформаційною основою державної політики МТ стала докладно продумана система обліків, анкетування й паспортизації. Інформаційна функція в діяльності спецслужб, можливо, була чи не найважливіша, принаймні вона передувала всім іншим.

Влада чітко відрізняла санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тому наприкінці 20-х років почала формуватись залізна завіса. Чекісти ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ясна річ, обліки людей, що з якоїсь речі відвідували консульства, були для них дуже небезпечні. В архівній справі "О" (ДА СБУ. Т. 16. Арк. 23) зберігається список виявлених зв'язків німецького консульства за 1928-33 роки, де значиться видатний історик мистецтва Ф.Л.Ернст. 1933 року його було заарештовано. 1988 року у 10 відділі КҐБ УРСР зберігалась картотека, на підставі якої видавались довідки такого типу: "Сообщаем, что по картотеке учета посетителей германского консульства в гор.Киеве Тарасевич В.И. не проходит". Ліквідацію зареєстрованих у цій картотеці людей викликав наказ Єжова № 00698 від 28 жовтня 1937 року: "В целях пресечения всей контрреволюционной, шпионской, террористической, диверсионной деятельности на территории СССР личным составом посольств и консульств Германии, Японии, Италии и Польши - приказываю: [...] 2. Применением широких репрессий пресечь все связи посольств и консульств этих стран с советскими гражданами, подвергая немедленному аресту всех советских граждан, связанных с личным составом этих диппредставительств".

Надійною основою, на якій здійснювалися систематичні арешти, були справи-формуляри, досьє. Тематична класифікація справ-формулярів провадилась у вигляді забарвлення ("Укр КР", "укр. к.р. общественность", "русская интеллигенция", "ПСР", "Эсеры") та категорії ("актив"). Такі справи провадились у різних відділах ҐПУ, а відомості про це збиралися в УСО (обліково-статистичному відділі). Маємо відомості про реєстрацію в Окремому відділі УВО та ҐПУ, Київському окружному відділі ҐПУ УСРР тощо. Коли на підставі оперативного обліку приймалось рішення про ліквідацію агентурної розробки, це означало завести слідчу справу або, на професійному арґо, "зняти" відповідну кількість контрреволюційного елементу.

За найрізноманітніших нагод населення країни заповнювало протягом життя безліч всіляких анкет. По суті, це були самообмови. Громадяни не могли цього уникнути, причому за дачу неправдивих відповідей їм загрожувала кримінальна відповідальність. Людей запитували, чи мають вони родичів за кордоном, чи були коли-будь репресовані, чи служили в білих арміях. На початку найнебезпечніше питання стосувалось соціального походження. На формування обліків ішли зусилля величезного апарату службовців. Сліди їхніх студій можна виявити в анкетах делегатів партійних з'їздів. Наприклад, делегат ХІІ з'їзду КП(б)У В.Кузьменко, з 1933 року заступник наркома Робітничо-селянської інспекції, відповідаючи на питання, зазначив, що 1917 року належав до партії соціалістів-революціонерів, а з 1918 - до ВКП(б). Поруч іншою рукою олівцем приписано: "в Личном Листке пишет в др.[угих] партиях не был". Зловісну нотатку: "разраб.[атывается]" - знаходим у нижньому правому кутку анкети начальника політвідділу МТС Сватівського району Донецької області І.Комарницького та колишнього есера, директора заводу "Арсенал" з 1928 року Ф.Чернишова. Це означає, що на основі вивчення відповідної документації цих делегатів почали готувати до арешту. Як розповідав сталінський секретар Б.Бажанов, за анкетами делегатів з'їздів ВКП(б) спеціальний чекістський графолог вишуковував, кому персонально належали почерки, якими, викреслюючи ім'я Сталіна, хтось дописував у бюлетенях імена своїх кандидатів.

У монографії наведено зразки анкет. Їхнє побутування, як і у випадках з іншими докладно розробленими запитниками, призводили до одержання величезної інформації. Склала ці анкети не надто письменна людина, разом з тим анкети добре продумані. Питання в них перемішані, - місце народження (пункт 14 першої анкети), дата народження (пункт 6) перенесені з відповідних місць, щоб заплутати людину, не дати їй розібратися, які питання тут важливіші і які другорядні. Тим часом анкета виявляє серйозну теоретичну основу. Інтерес до того, чому дорівнювалася вартість нерухомості родини (пункт 15), виразно перегукується з тезою, мовляв, буття визначає свідомість. Разом з тим далеко поза рамки марксистсько-ленінської теорії виходить інтерес до національності дружини (пункт 2 [!] першої анкети). Цікавість до "настроїв" (пункти 11 і особливо 22 другої анкети) дозволяє серйозно ставитись до звинувачень у шпигунстві, що їх висували "органи" перед людьми, які листувались із закордоном і мимоволі характеризували в листуванні ці самі "настрої" всередині країни. Не можна не припустити, що чистка, проведена невдовзі в армії, могла базуватись на серйозних інформаційних підставах. Могло б здаватися, що така виробленість питань склалася внаслідок багаторічних теоретико-методичних зусиль сталінських "особістів". Насправді розглядувана анкета зберігається в груповій справі тютюнниківців К.Ковеля та Г.Немоловського, ув'язнених уже в листопаді 1921 року. Ленін і тут випередив Сталіна.

Оскільки переписи були одномоментні, на відміну від особових справ набір відомостей про людину не тривав у часі, не розвивався. Ще гірше було те, що він не рухався далі слідом за самою людиною. Гнучкішу реєстрацію підвладного населення большевики провели в два етапи (1932 та 1974) у вигляді паспортизації. На першому етапі, щоправда, нею не охоплювалися селяни. Повну паспортизацію здійснено поетапно, і це розтяглось на кілька десятиліть.

Вперше совєцьку паспортну систему було запроваджено у зв'язку з колективізацією для суворого контролю проживання в містах, аби спростити облік руху населення. Паспорти мали одержати чоловіки й жінки, починаючи від 16-літнього віку, а також працівники міліції та демобілізовані червоноармійці, що прибували до режимних місцевостей. Величезну роль відіграв під час масових репресій, що розпочались невдовзі, інститут прописки. Якщо влада приймала рішення про арешт тієї чи іншої людини, уночі остання повинна була перебувати лише на місці своєї паспортної прописки. Якщо енкаведист, прийшовши по людину, щоб її арештувати, раз чи другий, її не заставав, - влада сприймала це як перехід на нелегальне становище - з усім, що звідси випливало. Але у великих містах паспорти одержали далеко не всі. Міліція не видавала паспортів тисячам осіб - колишнім капіталістам, дворянам та іншим "лишенцам", себто людям, що були позбавлені виборчих прав. Вони були вимушені виїздити за приміську смугу або у менші населені пункти, де ставали здебільшого дрібними службовцями у місцевих установах. Селяни (а також червоноармійці та працівники НКВД) паспортів так само не отримували. Це дало змогу прикріпити селян до певного місця, до їхніх колгоспів залежністю справді кріпацькою, оскільки одержати працю в місті без паспорта вони вже не могли.

На березень 1937 року, вважалось, охоплено паспортизацією не менше 40 % всього населення СРСР. Після проведення паспортизації, коли всі підозрілі були взяті на спеціальний облік, вийшла таємна постанова СНК: "Всім особам, узятим на таємний облік, як куркулі, в тимчасових посвідченнях, в графі останній - "На основі яких документів видано паспорт" - ставити: "Паспорт видано на основі довідки ч. 1 і постанови СНК ч. 861". Це означало "соціально-небезпечний" (СОЭ) або "соціально-шкідливий" (СВЭ) елемент. Після війни особливо цікавились перебуванням на тимчасово окупованій території. 6 лютого 1943 року Аркадій Любченко записав у щоденнику: "Червоні в занятих ними знову районах репресій не застосовують, лише в пашпорті ставлять штамп: "Пребывал на оккупированной территории". Цього цілком досить - розправа буде згодом, а поки що, мовляв, доцільніше уникати зайвого збудження".

Треба однак зазначити, що коли влада зайнялась ідентифікацією й фіксацією кожного громадянина зосібна, населення інтуїтивно відчуло всю аґресивність паспортизації й намагалось її уникнути. Під час проведення Всесоюзного перепису 1937 року начальник Центрального управління народно-господарчого обліку Держплану СРСР І.А.Краваль, невдовзі розстріляний, у доповідній записці на ім'я Сталіна й Молотова стверджував, що лише у Москві не менше 300 тис. осіб мешкало без прописки. Таке саме становище було і в багатьох великих містах. Існувало чимало інших нюансів. Для кожної області паспорти мали свої особливі водяні знаки, відомі тільки чинам НКВД. Такий був один із запобіжних засобів проти фальшування. Правдоподібно, такі випадки теж бували.

Аналіз окремих документів допомагає розкрити особливості внутрішнього діловодства КҐБ. Так, згідно з висновком УКҐБ по Київській області від 29 жовтня 1955 року, було знищено дві справи-формуляри на дружину публіциста Ф.Матушевського Віру Олександрівну - першу завів 1930 року областний відділ ҐПУ, другу - 1937 року - Київський УНКВД. Рішення про знищення історичних джерел щодо родини Матушевських пояснити неважко. Незадовго перед тим, 12 березня 1955 року посправниця В.О.Матушевської О.Терниченко звернулась до Верховної Ради СРСР з проханням про зняття з неї судимості. 13 липня обліково-архівний відділ УКҐБ при РМ УРСР по Київській області надіслав начальникові слідчого відділу підполковникові Леонову їхню групову архівно-слідчу справу "для вынесения заключения о правильности ее осуждения в соответствии с приказом Председателя КГБ при СМ СССР № 076 от 12. VП.1954 года". Саме восени справу заходилися перевіряти. Як розповідав капітан КҐБ дисидент Орєхов, якщо колись чекіст Петров вів одну справу, а Іванов - другу, у його часи Іванов перевіряв справи Петрова, а Петров - справи Іванова. Ясно, що в знищенні архівних справ співробітники відомства мали прямий особистий інтерес. Можна тільки уявити, скільки при тому знищено матеріалів з історії української культури!

Частина ІІІ: Застосування управлінчої інформаційної системи.

З моменту жовтневого перевороту в країні існував порядок, згідно з яким рішення партійних органів вважались директивними для будь-яких інших органів. Найвищою інстанцією було й завжди лишалось Політбюро ЦК РКП-ВКП(б). Рішення цього останнього не підлягали жодній критиці. Вони "оформлювались у совєцькому порядку" через Раднарком чи ВЦВК, після чого проходили всією управлінчою вертикаллю. Для цього їх дублювали у Політбюро ЦК Компартії України та ЦК союзних республік, дальші рішення приймали в Україні у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окружних (після утворення областей - в обласних) виконкомах. Після цього певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД, - аж до засобів масової інформації, якщо передбачалось розголошення. Спецслужби виконували підрядну роль, лишаючись в усьому виконавцями волі партії.

Не обмежуючись кадрами спецслужб, для ґарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи "управдомів" як понятих була знов майже обов'язкова.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті "Радянське село", організовувалися спеціальні "Бюро розслідувань", куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт.арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що переводив розслідування, не мав права показувати дописа хоч би і без підпису. Розслідування переводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали. Разом з наслідками, матеріалом розслідування та зі своїм висновком низова установа повинна була повернути дописа до редакції, де вже вирішували, що робити з ним далі. Тільки 1937 року органи прокуратури України отримали і взяли на облік 54825 робсількорівських листів (із них чекісти забракували лише 22,6 %), а частина сиґналів надійшла ще власними мережами органів внутрішніх справ, держбезпеки, парторганізацій.

За Марксом, людина - це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища - нехай навіть такого невизначеного, як "буржуї" та "куркулі". У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтелігенція, "нова буржуазія" втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних верств повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій.

Вихована в традиційній системі вартостей людина неспроможна уявити, щоб кара була дійсна за 17 років так само, як і за місяць після злочину. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ А.І.Успенський затвердив довідку на арешт А.Ґуревіча 1897 року народження з покликом на результати партійної реєстрації: "По справке 8 отдела УГБ НКВД УССР - Гуревич Абрам в 1921 году Кременчугским Горотделом ГПУ обвинялся как подозреваемый в контрреволюции. По учетным материалам Харьковского ОО ГПУ Гуревич Абрам Наумович в 1920-21 г. проходил по учету меньшевиков и бундовцев [...] Гуревич подлежит аресту". Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій, і багатьма роками пізніше, коли людей тієї чи іншої категорії вилучали. Еміґраційний публіцист В.Гришко не міг збагнути, яким побитом його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером, адже "був він таким аж у 1918 р., а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років". У культурній традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Але така сама ситуація була і тут. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Під час арешту (1931) академік С.Ф.Платонов запитав: "Если мы преступники, что же вы нас тринадцать лет не арестовывали?" Слідчий пояснив вченому: "Тогда еще вам смена не выросла". Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: "Пока нам были нужны в армии специалисты - мы их держали. Теперь они не нужны - мы подготовили своих. Старые же офицеры - чуждый элемент, от которого следует избавиться".

Досі побутує думка, ніби арешт тієї чи іншої особи повинен був мати якісь безпосередні причини, арештові повинні передувати певні обставини, у першу чергу донос, нехай неправдивий, обмова. У післямові до роману "Приговор" російський літератор Ал.Письменний 1965 року процитував невідомого в'язня: "Ничего этого не было. Людей лишали свободы "по разверстке" просто потому, что в числе прочих великих и мрачных схем кому-то (!? - С.Б.) в голову пришла еще одна: "пропустить через фильтр изоляции" очередную категорию граждан. Сто тысяч, миллион, два миллиона - неважно. Значительная часть из них погибнет. И это неважно. Самое главное - будет уничтожена, вырвана, выбита навсегда из головы, из души ненавистная способность понимать простыми человеческими мыслями и чувствами простые человеческие отношения. И на много лет вперед будет создан запас страха". Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв'язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Гр.Костюк, колишній в'язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923-7 роках вони підписали якусь заяву. "І тільки. Але тепер вони всі тут".

Простежуючи перебіг совєцької репресивної політики, ми переконуємось, що його організатори справді могли керуватися гаслом, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: "Мы снимаем людей слоями". Повернувшись 1938 року до Москви з поїздки на Донбас, на колегії наркомату Каґанович хвалився, що він "убрал два слоя" ворогів народу, що начебто орудували у промисловості Донбасу. Н.Я.Мандельштам достоту відтворила цю думку: "Людей снимали пластами по категориям [...]". Як стверджував Ал.Солженіцин, "Наша судьба угодить в смертную камеру не тем решается, что мы сделали что-то или чего-то не сделали, - она решается кручением большого колеса, ходом внешних могучих обстоятельств. [...] А истинный посадочный закон тех лет был - заданность цифры, разнарядки, разверстки. Каждый город, район, каждая воинская часть получали контрольную цифру и должны были выполнить ее в срок. Все остальное - от сноровки оперативников. [...] Органы чаще всего не имели глубоких оснований для выбора - какого человека арестовать, какого не трогать, а лишь достигали контрольной цифры". Одну татарку, що проходила у паперах як троцькістка, перейменували у "буржуазну націоналістку" на тій підставі, що "по троцкистам у НКВД план перевыполнен, а по националистам они отстали, хоть и взяли много татарских писателей".

Масові арешти й систематичний терор були, здавалося б, невмотивовані, коли говорити про людей, які рішуче нічим не завинили навіть з погляду офіціозу. Але якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з'ясується, що арешти були безпосередньо пов'язані з потребами народного господарства. Коли планувалась нова будова в Сибіру, на Півночі, визначалась і потреба в робочій силі. Відповідні органи планували "місткість" окремих реґіонів, своєрідний резерв невільників для "соціалістичних будов". Як міркував колишній політв'язень В.Жирмонт, "если бы можно было сопоставить кривую роста этой индустрии с кривой массовых арестов, то они сошлись бы во всех своих точках: каждый новый "строй", каждый новый "комбинат", каждая новая "магистраль" - являлись очень серьезной причиной волн арестов и ссылок. Каждое "начинание" требовало какой-нибудь особой категории специалистов, и от процесса "Промпартии", отголоски которого прокатились по всем трестам страны, захватив Грознефть, Баку, Донбасс и др., нетрудно протянуть нить к начавшимся стройкой и развертыванием Урало-Кузнецкому и Азотно-Туковому комбинатам и ядрам тяжелой промышленности на Дальнем Востоке. Заключенные в свое время договоры на поставку леса Англии послужили косвенной причиной для создания скорострельных процессов "на местах" против учащейся молодежи и комсомольских уклонов [...]". У порівнянні зі Східним Сибіром, де механічний приріст населення на 1939 рік склав 14 % по відношенню до чисельності всього населення 1926 року, на Далекому Сході він дорівнював 68,8 %. Механічний приріст міського населення переважав природний у 7,7 рази.

До дивовижно близького висновку прийшла на своєму матеріалі уральська дослідниця В.В.Ґусєва. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району КВЖД ("харбінців"), вона виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року. "По своей сути, - пише вона, - он представляет продуманный и четкий план репрессий и уничтожения реэмигрантов. Этот приказ являлся итогом двухлетней работы по выявлению и регистрации 25 тысяч "харбинцев", а также учет уже репрессированных 4500 человек. На выполнение планов по аресту, расследованию и рассмотрению дел и приведению приговоров в исполнение отводилось очень мало времени - с 20 сентября по 25 декабря 1937 г. Как показывает самый общий анализ категорий "харбинцев", упоминаемых в документах и подлежащих аресту, органам НКВД предлагалось репрессировать всех русских репатриантов из Китая, а тем, кто уже находился в заключении, - продлить сроки".

Кадрові військові. Поділ колишніх військових відбувся природним шляхом. З одного боку, большевики їх явно потребували для створення боєздатної армії, що могла б пронести прапор світової революції через країни Західної Європи. А хто інший міг організувати таку армію, коли не військові професіонали? Колишніх офіцерів облікували. Тих, хто намагався пристосуватись, ні на що не реаґував і вступити до армій Колчака, Денікіна чи Врангеля не поспішав, було відібрано й відправлено у діючу червону армію - 559 кол. офіцерів, серед яких 123 душі мали військові звання від капітана й вище. 225 осіб було призначено на командні посади. Одержавши статус воєнспеців, вони й створили сучасну могутню армію. Потім цих людей ліквідували в ході сумнозвісної чекістської операції "Весна" кінця 1930 - початку 1931 року. Як згадувала дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, "каждый день приносил все новые и новые жертвы. По всему видно было, что это не случайные аресты, а хорошо разработанный план уничтожения старой интеллигенции и изъятия из красной армии бывших офицеров императорской еще службы".

Тим часом доля тих офіцерів старої царської армії, кого совєцькі реєстрації застали поза РСФСР, склалась трагічно з самого початку. Червоних не влаштовувало саме їхнє існування, адже вони могли очолити збройну боротьбу. За оцінками Українського Червоного Хреста, у Києві було вбито тоді 5 тисяч осіб. Це був яскраво виявлений геноцид. З українських генералів у ті страшні дні й тижні загинули начальник Генерального штабу генерал-майор Б.Бобровський, генерал-майор Ол.Розгін, генерал-майор Я.Гандзюк, генерал-майор Я.Сафонів та генерал-майор М. Іванів. Трохи пізніше, 1919 року, большевики розстріляли: у Києві генерал-майора Ол.Гречка, в Одесі військового міністра Української Держави генерала-від-інфантерії Ол.Рогозу, у Чернігові генерал-майора Ол.Дорошкевича. Правдоподібно, був розстріляний 1920 року, потрапивши до полону, і генерал-майор Ол.Ревишин. У Криму погроми почались після розгрому врангелівців у листопаді 1920 року.

Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад - розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року. Ухвала формулювалась так: "Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имущество их конфисковать" (арк. 3). Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів: "Анкета для регистрации бывших офицеров и участников белых армий" (арк. 4: 40 питань); "Опросный лист Особой Фронтовой комиссии" (арк. 8: 33 питання); "Анкета для регистрации бывших участников белых армий" (арк. 15: 15 питань); "Анкета-протокол для бывших офицеров" (арк. 55: 20 питань). Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей. Інша справа зветься "Дело № 5 на 122 человека по постанов.[лению] тройки [...] 8/ХІІ - 20 г.", де знаходимо постанову надзвичайної трійки про розстріл усіх перелічених у справі офицерів (дата: 8 грудня 1920 року, Херсон). До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких - знову ж один і той самий стереотипний напис: "В интересах обороны и укрепления РСФСР [...] расстрелять". У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Є.Г.Євдокимова, представленого до ордену Бойового червоного прапора, відзначалось як його заслугу ліквідацію 30 губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників, стільки ж контррозвідників, разом до 12 000 "білого елементу", чим "предупредил возможность появления в Крыму белых банд". Л.Каменєв називав це "революционным освобождением человечества от всей гнили, мерзости и хлама, которые оно в себе накопило".

Кримський погром викликав спеціальну ревізію ВЦИК'у, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред'являли телеграму Бели Куна і секретаря кримської організації РКП Р.Землячки з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників. Це підтвердив 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких "Последних новостей" із Константинополя.

Поміщики. Большевики-ленінці були твердо переконані, що національну аристократію необхідно ліквідувати як таку. Напередодні лютневої революції, нагадуючи, що восени 1905 року селяни спалили до 2 тисяч садиб, Ленін твердив: "К сожалению, крестьяне уничтожили тогда только пятнадцатую долю общего количества дворянских усадеб, только пятнадцатую часть того, что они должны были уничтожить, чтобы до конца стереть с лица русской земли позор феодального крупного землевладения".

Культурно-родинне середовище Котляревського й Гоголя, Квітки-Основ'яненка й Максимовича, Віктора Забіли й Гребінки, Олекси Стороженка й Марка Вовчка, Щоголева й Кониського, Драгоманова й Старицького, Кропивницького й Карпенка-Карого, Панаса Мирного й Лесі Українки, Коцюбинського й Миколи Лисенка, Марії Заньковецької й Георгія Нарбута, багатьох і багатьох інших поміщицьких родин входило у невблаганний вир революції. Поміщики й стали однією з перших жертв большевизму. Очевидці оповідали, що вже у перші місяці революції вони, опинившись поза законом, були ограбовані та здебільшого повбивані.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за операцією, спрямованою на ліквідацію поміщицтва як класу. Вихідне рішення було прийняте у московському Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР прийняла постанову "О лишении бывших помещиков права на землепользование и проживание в принадлежавших им до Октябрьской революции хозяйствах". Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну ухвалу й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківська постанова "Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади" датується 9 вересня 1925 року. Дальші похідні рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. На своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію виконавчий комітет Київщини. "Пролетарська правда" перевела документи у міфологізований понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: "[...] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (sic), що ще залишилися на нашій радянській землі". Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, - большевики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика Наркомосу: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, позбавлені громадянських прав, за большевиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні.

Члени Центральної Ради. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб. П.Христюк говорить про 822 мандатів, І.Нагаєвський - про 848. У довіднику В.Верстюка-Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, яке я звірив з фундаментальним п'ятитомовим виданням "The Encyclopedia of Ucraine" (Vol. I-V), що вийшло в Торонто. Мене цікавили, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Питання постало так: чи можна було лишитись живою людині, що в минулому була членом Центральної Ради?

Під час муравйовського погрому загинули Л.Бочковський, Ол.-Б.Зарудний та Іс.Пугач (редактор "Народної волі"). Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти І.Стешенко (1918). 1919 року в Полонному загинув член ЦК партії соціалістів-самостійників І.Луценко, а невдовзі - того самого року - і В.Науменко. Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, у Чернігові помер І.Шраґ. У серпні 1919 року київська чека розстріляла К.Коржа як "одного з головних керівників петлюрівської змови". Дуже характерно склалась доля Вс.Голубовича. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам'янець-подільська ЧК. Засуджено його на п'ять років примусової праці в концтаборах, але у зв'язку з амністією ВУЦВК (1921) його звільнили, зобов'язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції.

Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Після цього він був ув'язнений знову у справі "УНЦ" і 2 січня 1932 року засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув'язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув'язнення, - йому додали ще п'ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі.

1924 року у справі "Центру дій" проходили двоє членів Центральної Ради - брати М.П. та К.П.Василенки. Обох було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві. Костянтина Прокоповича теж звільнили, але 1937 року заарештували вдруге у Вінниці і 1941 року, коли почалась війна, розстріляли як політичного (кримінальних випущено). Справа "СВУ" захопила сімох членів Центральної Ради: С.Єфремова, В.Чехівського, А.Ніковського, Й.Гермайзе, Г.Голоскевича, В.Отамановського та Л.Старицьку-Черняхівську. За справою "УНЦ" було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: це ув'язнені в один день Вс.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк та М.Чечель, за ними правник М.Г.Левитський, Арк.Степаненко, Дм.Коліух, М.Любінський, М.Стасюк та М.Шраґ, син згаданого вище І.Шраґа. Строк ув'язнення давали всім невеликий - від трьох до шести років. Відгалуженням справи "УНЦ" стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анат.Пісоцького (А.Річицького). У дальші роки 33 душі, що проходили у справі "УНЦ", було знову ув'язнено за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". Із них двадцять одного було розстріляно, а 12 одержали нові строки. М.Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, М.Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, В.Мазуренка - 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Арк.Степаненка 5 - вересня 1938 року в Києві. Вс.Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а П.Христюк - 19 вересня 1941 року - в одному з концтаборів Севвостлаґу. Вважається, що Стасюк зацілів у Маріуполі: до приходу німців він працював у міському парку.

Перегляд дальших біографій показує, що менш-більш усі члени Центральної Ради, які мали нещастя лишитись на території СРСР, були систематично й послідовно ліквідовані.

Подібна системність простежується в арештах визначних еміґрантів після закінчення Другої світовой війни. Цю операцію розглянуто в окремому параграфі.

Висновки

1. Основою для вивчення МТ служить виявлення і дослідження всього спектру джерел різного походження, оскільки він мав всеохоплюючий характер і поширювався на всі сфери економічного, політичного й духовного життя суспільства. Аналіз джерел, здійснений у дисертаційному дослідженні, засвідчує величезну, часом провідну роль МТ як одного з найефективніших засобів державного управління.

2. Переходячи від міфологізованого розгляду історії до відтворення історії реальної, варто застосувати максимальну персоніфікацію історичного процесу, спираючись на масовий матеріал. Внаслідок їхньої формалізації ефективним може бути використання особових чи групових архівно-слідчих справ.

3. Обмежена приступність основних джерел з історії МТ у сховищах Москви та Києва стимулює вироблення нових дослідницьких методик, серед яких - реконструкція нормативних документів, яку можливо здійснити, виходячи з фактів їхнього виконання.

4. До нових методів роботи з джерелами про ту чи іншу соціальну групу належить вивчення масового матеріалу типу одноструктурних біограм у довідковій літературі. Зіставлення даних біографій за тією чи іншою ознакою надзвичайно продуктивне.

5. У зв'язку з розривом історичної традиції усунення оціночних деформацій можливе за орієнтації на систему цінностей тих соціальних груп, що належали до органічної, попередньої культури, відтак підпадали під репресії, а деякі з тих, хто вижив, згодом лишили спогади. Дальше поширення джерельної бази повинно охопити матеріали правої та лівої комуністичних опозицій.

6. У зв'язку із впливом офіційної ідеології на формування джерел і їхньою дальшою деформацією дослідження повинно починатися з джерелознавчих студій, зокрема з вивчення історії цензури.

7. За всіх тактичних змін внутрішньої політики ставлення большевицької держави до населення, зокрема до українського народу, було постійне й незмінне, починаючи з перших днів існування совєцької влади, й не залежало від особи диктатора.

8. МТ в СРСР ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про класову боротьбу і був рушійною силою здійсненої в СРСР соціальної революції.

9. Перед істориками стоять завдання поглибленого вивчення джерел із судочинства в СРСР і УРСР, діяльності спецслужб, Центральної контрольної комісії, Комісії партійного контролю, Робітничо-селянської інспекції, ролі преси, творчих спілок та ідеологічних інституцій як єдиного управлінчого комплексу.