Веніамін Сікора
доктор економічних наук, професор
НАПРЯМИ ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
в процесі становлення “Нового Консенсусу” і теорії про “Соціальний Капітал”1
Досвід останніх десятих років не дає достатніх переконливих доказів того, що економічні теорії головного напрямку світової економічної науки*
* Цей термін позначає масив теорій у світовій економічній науці, яка є найбільш загальновизнаною в світовому співтоваристві економістів-професіоналів. Це означає, що вона є регулятивною концепцією для провідних міжнародного значення економістів, вона є пануючою в головних центрах економічної науки, визначає проблематику головних економічних видань. Її чільні представники розробляють головні питання порядку денного життя економічного співтовариства і мають найбільший вплив на економічну політику. Для характеристики цього напряму вживають ще термін ортодоксальні теорії. Про це див.: Сикора В. Д. Антиортодоксальные экономические теории. Киев. Вища школа, 1983. |
Правдоподібно, що для розуміння і з’ясування природи економічного розвитку європейських перехідних економік більш слушним буде порівняти їх економічний розвиток з країнами Латинської Америки. За траєкторією, природою, соціально-економічними суперечностями розвиток європейських країн перехідної економіки у тому числі і Польщі, і латиноамериканських країн є дуже подібний в даний час. І незважаючи на те, що в Латинській Америці не було в минулому ні панування планової економіки, ні марксизму-ленінізму, не кажучи про суспільство м’якого тоталітаризму, економічні і соціальні результати розвитку країн цього регіону надзвичайно подібні.4 Все це дозволяє нам припустити, що комуністично-соціалістична спадщина не є обов’язково визначальним або вирішальним чинником економічного розвитку європейських перехідних економік. Очевидно, що їх розвиток є підсумком взаємодії складного букету різноманітних сил. І загалом ці чинники в силу їх різноманітності знаходяться за межами інтересів традиційного напрямку західної економічної науки, яка концентрувалась переважно на кількісних, строго квантифікованих явищах ринкової економіки. Такою вона прийшла в Україну і прагне зайняти монопольні позиції як справжня, найбільш розвинена економічна наука.
Узагальнення трансформаційних процесів в колишніх комуністично-соціалістичних країнах Європи впродовж десятиріччя дозволяє стверджувати, що, нарешті, з’явились більш надійні дороговкази для більш ефективної політики у цих країнах. Виникає нове бачення, найбільш загальна теорія, найважливіші елементи для її здійснення. І показово, що повторюється до певної міри ситуація з розвитком загальних економічних теорій взагалі і соціалістично-економічної економіки радянського типу, зокрема. Як відомо, спеціалісти з цієї економіки змушені були проявляти неабияку винахідливість, вишукуючи потрібні науково-теоретичні інструменти в арсеналі західної економічної науки, щоб більш-менш прийнятливо і задовільно пояснити її функціонування. В процесі цих пошуків провідні совєтологи особливо виразно усвідомили недостатність пануючих західних економічних теорій. І як відомо, саме Пітер Вайлс, один з провідних тодішніх економістів виступив одним з ініціаторів публікацій під назвою про те, чи економікс є наукою. Йому йшлося про те, що пануючі економічні західні теорії - головний напрям економічної західної науки був малопридатний для пояснення розвитку економік країн, що функціонували майже більше півстоліття і в певний час були серйозним суперником західних економічних систем. Пітер Вайлс давав негативну відповідь на питання, чи є пануюча економічна наука (економікс) наукою. Він вважав, що радянська економіка вимагає нових інструментів, нових підходів, поглиблення західної економічної науки для її пояснення, а їх бракує у неї. Низка провідних лідерів світової економічної науки погодились з його висновком, але вже стосовно пояснення економічною наукою розвитку економік розвинених країн.5
У нових умовах вивчення перехідних економік також показує, що пануюча економічна теорія потребує розширення свого предмету та проблематики. Потрібні нові візії економічної ситуації, своєрідний “новий великий синтез” не тільки ортодоксальної економічної науки та її суперників - “гетерогенних”, неортодоксальних економічних теорій, але й синтез взагалі економічної науки з соціальними, політичними, морально-етичними, психологічними науками.
Неуспіхи традиційних підходів в поясненні, регулюванні і прогнозуванні розвитку перехідних економік в усій повноті проявляються в Україні. Вона поступово volens-nolens почала впроваджувати досить доброчесно рекомендації Міжнародного валютного фонду. Інакше кажучи, відбувся торговий обмін, як це називає Й. Стігліц, відомий американський економіст.6 Україна прийняла вимоги (кондіціоналітіз) Міжнародного валютного фонду, одержавши за це певну порцію кредитів (траншів). Однак 10 років після цього у 2001 році ми можемо стверджувати, що до певної міри Україна втратила або зазнали ерозії ті позитивні економічні, політичні і культурно-психологічні передумови для успішного розвитку ринково-демократичної економічної системи і суспільства, які були на початку трансформації. Навіть більше того, Україна наприкінці цього періоду набула дуже сильні гальмівні, навіть деструктивні нові внутрішні та зовнішні бар’єри на шляху до стійкого економічного розвитку.
Більшість дослідників української економіки погоджуються, що в сучасному стані на початку 2001 р. Україна є дуже далекою від ефективної соціально-орієнтованої, гуманізованої ринкової економіки, яка була запланованою на початку процесу трансформації.7 Існують різні підходи щодо визначення типу, характеру нововиниклої української економіки після 10 років трансформації. Безперечно, більшість погоджується, що ця економіка не є бажаним ринковим, ефективним, гнучким, підприємницьким типом економічної системи європейського, американського чи південно-східного, азійського кшталту. Щодо конкретних позитивних визначень, то тут ми маємо різні підходи. Одні економісти вважають, що в Україні виникає певний тип неопланової неринкової економіки.8 І цим вона відрізняється від економічних систем Польщі, Словенії, Чехії, країн Центральної Європи. Однак інші дослідники вважають, що українська економіка формується як різновид капіталізму-кроунізму (кроуні - англійською мовою друг, приятель) або капіталізму блату, кумівства, приятельського фаворитизму.9 І нарешті існує судження, що українська економіка набуває рис грабіжницького, хижацького капіталізму.10 До речі, цієї позиції дотримується і Джордж Сорос. Спільною рисою всіх цих підходів є те, що українська економіка вважається явно відмінною від економік центрально-європейського типу. Вона зокрема відмінна від польської, начебто вже прогресивної перехідної економіки. Ці економіки начебто вже стали ринковими економіками, які спроможні на стійкий тривалий економічний розвиток.
У зв’язку з цим у дослідників виникає проблема пояснення причин таких, на їх думку, відмінних результатів застосування в цілому стандартних рекомендацій Міжнародного валютного фонду, Світового банку названих як програма ”радикальних економічних реформ”. І слід вважати, що найбільш розповсюджене пояснення таких розходжень у тому, що невдачі реформ в Україні, Росії та інших країнах колишнього Радянського Союзу спричинені впливом довготривалого панування радянської влади у цих країнах. І у зв’язку з цим дослідники вважали, що певні більш позитивні наслідки розвитку балтійських країн можна пояснити тим, що радянська влада, соціалізм-комунізм радянсько-російського типу не були в цих країнах пануючими впродовж такого тривалого періоду, як це було в Росії чи Україні.11
На наш погляд, це твердження обходить деякі незаперечні факти. Дослідники на Заході якось випускають з уваги те, що Україна була унікальною соціалістичною країною в колишньому Радянському Союзі. Значна частина її населення жило з 1775 року по 1940 рік, тобто майже півтора століття в умовах відносно ліберальних економічних і політичних ринкових режимів. Спочатку це була австрійська імперія з її економікою, що ґрунтувалась на ринку, приватній власності і владі закону, а потім ця територія України була окупована Польщею, яка теж в цілому була відносно демократичною і ринковою економікою. Приблизно 10 мільйонів населення, яке проживає тепер на цій території, – це більш ніж населення трьох Балтійських держав узятих разом, маючи на увазі також і те, що в тій же Естонії чи Латвії 30-40% населення є “неєвропейською частиною”, тобто є вихідцями переважно з Росії. Балтійські країни жили тільки 20 років в умовах ліберального режиму. Безперечно, що цей факт не може нехтувати компетентний, мислячий дослідник. Разом з тим 10 мільйонів “європейців” в Україні це все ж лише одна п’ята частина її населення. І, зрозуміло, що економічний розвиток України визначатиметься взаємодією цієї частини з рештою населення. І те, який буде цей результат: позитивним, негативним, невизначеним залежить від багатьох чинників і є відкритим питанням.
Для того, щоб уникнути спрощеної інтерпретації українського досвіду варто звернути увагу на також ще один факт першорядної можливості. Політика лібералізації, відкритості, становлення України як незалежної держави з ринковою економікою супроводжувалась кризою в енергетичному секторі, яка була за глибиною і руйнівними наслідками майже безпрецедентною в новій історії. Збільшення цін поставок нафти і газу з Росії в десятки разів, розпад центрально планованої економіки Радянського Союзу, єдиного військово-промислового комплексу, розрив з культурно-політичними, культурними традиціями єдиної унітарної радянської імперії, де одна думка про українську державність та незалежність вважалось найстрашнішим політично-кримінальним злочином - такий був старт української державності.12 Україна як виникла самостійна держава була лише уламком єдиної планової загальносоюзної економіки та її військово-промислового комплексу.
В сукупності під дією цих та інших несприятливих факторів територіальна інтегрованість, незалежність України була під загрозою. На Заході тоді неодноразово з’являлись статті, що під тягарем економічних, етнічних, культурних труднощів Україна може розпастись.
Це зумовило те, що логіка української політики в 1991-94 роках була підпорядкована найвищому пріоритету - збереженню української державності і безперечно це було нелегке завдання.
На жаль, західні експерти і тут були під тягарем сумнозвісної у цьому відношенні спадщини совєтології, що була цілковито нігілістично настроєна щодо прав на самобутність і державність народів СРСР, у тому числі навіть такого великого народу як український. Це мало наслідком те, що Захід та тодішня світова панівна економічна наука і політика мали дуже туманну уяву про Україну як специфічний тип колонії європейського типу. Ми вживаємо цей термін, бо Україна, наприклад, спроможна на створення технологій найвищого рівня, в тому числі в галузі освоєння Космосу, хоч і була економічною колонією в складі СРСР.13
Особливість України також у тому, що вона стояла перед завданням не тільки реформування існуючої в Україні частини держави-імперії, але долання її і будівництво нової української держави. У цьому вона відрізнялась від перехідних економік, що почали свій розвиток за умов вже сформованої нації-держави, як-от Польщі, Угорщини. А це, зрозуміло, вимагало духовно-культурного забезпечення такого державного будівництва. З цим лише і виникала можливість творення впорядкованої і ефективної ринкової економіки. В Україні важливим духовно-культурним джерелом і базою такої політики могло бути національно-культурне українське відродження, а також тих меншин, що зазнавали національного мовно-культурного та економічного гніту. Воно в Україні було своєрідним цементом, що скріплював в цілості весь процес, не давав йому розсипатись. Певна річ духовно-культурної та політико-економічної “демілітаризації” потребували і ті сили тоталітаризму, які були одночасно силами колоніалізму, імперіалізму і українофобії, що протистояли державно-демократичному і вільно ринковому прогресу України. Всі ці взаємозв’язані економічні, політичні, соціальні, духовно-культурні проблеми трансформації були, на жаль, поза сферою інтересів неокласичної-новокласичної економічної парадигми,14 яка монопольно панувала в економічній науці та західному суспільствознавстві. Більше того з середини 90-х років США як монодержава взяли ставку на глобалізацію, впроваджуючи з допомогою підлеглих їм міжнародних економічних організацій уніфіковану економічну стратегію і політику для всіх країн від тих, що розвиваються, до перехідних країн. Вона відома на Заході під назвою “Вашингтонський Консенсус”. Внаслідок цього особливі завдання українського державотворення і економічної трансформації стали для них ще менш актуальними та зрозумілими.
Через це західна, світова економічна наука не мали і не могли мати реальної і ефективної програми реформування української економіки на ринкових засадах.
З самого початку впровадження реформ, що випливали з “Вашингтонського Консенсусу” Україна стала перед дилемою, яка з часом дедалі більш поглиблювалась. Вона повинна була йти за порадами ортодоксальних політиків, економістів з Міжнародного валютного фонду і виконувати поради його експертів-емісарів в Україні. Без цього вона ставала кандидатом на державу-парію серед перехідних економік. Однак ця політика, як виявилось, в умовах України швидко привела до таких ”радикальних” змін у структурі і функціях суспільства, економіки, результатом яких було те, що процес руйнування старої економіки набагато випереджував створення нової ринкової економіки. Внаслідок цього сталось різке погіршення матеріального становища старого середнього класу: інтелектуалістів, професіоналів, спеціалістів, які були в Україні втіленням людського, соціального капіталу і рушійною силою національно-демократичної еволюції, українського державотворення.15 Одночасно відбувся перехід суспільних багатств і економічної і політичної влади в руки невеличкої купки людей, зпоміж яких незабаром виділилась ще менша групка, жадоба до влади і багатств якої була прямо пропорційна її безкорисності для виробництва і економічного розвитку. Більшість з них набули назву олігархів. Вкрай несправедливий розподіл багатств та доходів, що виник, при надзвичайно низькому ВВП на одну людину в Україні, згідно досліджень цього питання, призводив до зубожіння населення і руйнування людського та соціального капіталу в Україні, без якого неможливий тривкий економічний розвиток.
Впровадження ортодоксальних економічних реформ в українське специфічне середовище привело до наростання економічного, регіонального, міжетнічного, культурно-духовного, політичного напруження. З метою зберегти цілісність України як держави та її незалежність уряд був змушений йти на поступки, надавати певні пільги, привілеї найбільш впливовим і сильним політичним та економічним гравцям на полі української державності. Деякі серед них до цього були у значній мірі або і цілковито економічно, політично, культурно, духовно, географічно і етнічно зв’язані з колишнім московським центром. Інші були байдужі, а деякі навіть ворожі до українського державотворення. Ще інші були захоплені зненацька радикальним політичним, економічним процесом розпаду Радянського Союзу і розгубились. Слід визнати, що уряд і конструктивні сили в парламенті зуміли використати початкові сприятливі умови для України. Однак з наростанням неочікуваних труднощів уряд поступово опинився під значним тиском частини великої партійної номенклатури і директорів військово-промислових комплексів, зокрема і тих, які підлягали до цього московському центру і їх призначали на найвищому рівні у Кремлі.
На ранньому етапі існування України значну політичну силу мали також шахтарі Донбасу і профспілки, які їх згуртовували. Уряд змушений був задовольняти їх матеріальні вимоги інколи коштом інших верств українського населення. В обмін на ці поступки уряд чекав від них підтримки українського державобудівництва. Одночасно це відбувалось за значного і безладного перозподілу влади і багатства з розгортанням ринкових реформ в Україні.
І пікантність ситуації в тому, що ринкова економіка потребує сильної авторитетної і водночас відносно невеликої нації-держави і заразом ці ринкові реформи, які передбачали деполітизацію, деідеологізацію, відкритість, лібералізацію за своєю логікою суперечили активному державному будівництву на українській основі. Безперечно, що політика компромісів, до якої уряд змушений був вдаватись на економічній, політичній, регіональний і на міжетнічний ділянках не була найбільш ефективною для здійснення ринкових реформ за допомогою сильної держави скерованої на сприяння економічному розвитку. Творення української державності, що має одночасно бути будівництвом держави, що сприяє економічному розвитку безперечно є завданням надзвичайної складності. Особливо відповідальним і складним в Україні є процес трансформації сфери культури, її деколонізації, одним з основних напрямів якої є її дерусифікація.
Як відомо, в Радянському Союзі українська мова і культура, українська ідентичність розглядались як пряма загроза єдності і цілісності Радянського Союзу. Українець (освічений чи неосвічений), що відстоював державну і мовно-культурну незалежність України в умовах русифікації був майже в становищі чорношкірої людини в колишній Південноафриканській республіці. Прикро те, що ця брутальна дискримінація україномовного населення, яка мала продовження в економічних обмеженнях є terra incognito для деяких західних спеціалістів, совєтологів, знавців проблем перехідної економіки.
В Україні держава, що формується як Development State не може бути легітимною, не забепечивши низку неодмінних засад, з яких випливає вищий сенс (reason d’etre) її існування. Як відомо, національно-ліберальна інтелігенція – керівна і рушійна сила процесу українського державотворення, а також середній клас, який її підтримав, вбачають у ньому гарантію не повторення радянського етноциду і геноциду чи його замаскованих рецидивів. І українська мова і культура для них має ключове символічне значення. Її державність і забезпечений розвиток означає те, що Development State, що виникає, служить інтересам народу України і це є потужним консолідуючим чинником у формуванні української політичної нації. Нехтування цим неминуче веде до бродіння і хвилювання в країні, політичної нестабільності, оскільки це ослаблює один з вищих сенсів існування української держави. З огляду на те, що в процесі політики поступок, компромісів, надання привілеїв інколи уряд та парламент заходили так далеко, що процес відродження української мови ставав під загрозою, це сповільнювало врешті-решт становлення Development State.
Всі ці питання надзвичайно важливі для забезпечення тривкого і справедливого розвитку України. Незважаючи на це, багато західних економістів проробляють з ним відому операцію Прокруста, щоб втиснути їх в свої абстрактні, кількісні, однобічні, інколи просто в силу своєї простакуватості майже тенденційні антиукраїнські схеми. При цьому згадані міркування про особливості формування Development State, які випливають з сенсу існування української держави, випадають з їх поля зору.
1994 рік показав, що Україна склала іспит як життєздатна незалежна держава.
Численні західні, російські, і навіть деякі місцеві українські прогнози про те, що Україна як держава зникне з мап світу під тягарем труднощів та небезпек, не справдились.
Однак іспит був зданий дорогою ціною. Уряд виявився неспроможним цілковито нейтралізувати негативні зовнішні і внутрішні наслідки (екстернелітіс) як процесу ринкової трансформації, так і процесу утворення незалежної української держави. Довготривала економічна криза, а також недоліки економічної політики спричинили особливо значні збитки в системі цінностей і культури.
Лояльне прийняття цінностей неолібералізму 80-х років з його культом індивідуалізму, ринку, збагачення, наживи у взаємодії з успадкованими переконаннями, звичками, традиціями, нормами, цінностями соціалістично-комуністичного минулого України породили деструктивні морально-культурні потоки в житті країни. Принесена з Заходу ідеологія людських прав і свобод в радянсько-соціалістичному середовищі України перетворилася в безвідповідальний, аморальний індивідуалізм в поведінці багатьох бізнесменів, політиків, людей з цілковитим свідомим нехтуванням соціальними інтересами.
Нагромадження грошей, збагачення як найвища мета, незалежна від того, як вона досягнута, культ претензійно-демонстративного марнотратного споживання, легітимація вседозволеності купки багатіїв, свідомого задурманення громадськості і суспільства з допомогою засобів масової інформації, інші зловживання та безчинства загалом здобувають дедалі більше статус позитивних і виправданих діянь в певних колах населення. На певних ділянках суспільства утверджується звичка до правового нігілізму і нехтування законністю.
Дуже небезпечний характер мають спроби представити аморалізм, морально-культурну сваволю як такі, що випливають з прагнення людей до свободи і демократії, і є природною поведінкою звільненої від комуністичного тоталітаризму “нової людини, “нового українця”. Така інтерпретація завдає значної шкоди справжнім гуманістичним цінностям, дискредитує їх в очах населення.
Дедалі більше серед населення починають утверджуватись мотивації і поведінка людей в економіці розраховані лише на завтрашній день. Разом з цим безладдя, невизначеність у житті дедалі більше визначають повсякденну реальність життя людей. Ризикованість в економіці та в інших сферах суспільства починає перевищувати терпимі межі.
Неприпустимим є трактування цих явищ як вияв нової ринкової демократичної економіки. Тіньова економіка та її продовження в офіційному українському господарюванні є цілковито відмінними від раціонального інноваційного творчого руйнування властивого сучасній ринковій економіці.
Є підстави стверджувати, що ідеологія лібералізму і відкритості, поваги до прав і свобод людини за умов глобалізації і манії споживання, що її несла вишколена реклама ТНК, прагнення найшвидше бездумно приватизувати державну власність разом з іншими ексцесами були істотним чинником, що у підсумку створили тенденцію до розвитку економіки крадіжок, клептоманії, корупції. Господарювання на основі крадіжок, корупції, шахрайства і авантюризму почали розглядатись певними групами населення в Україні як найбільш прибуткова бізнесова успішна діяльність.
Ці процеси супроводжувались стрімким розпадом української економіки. Український валовий продукт знизився в 1994 році майже на 50% порівняно з 1990 роком. З’явилось багатство, яке не народжувало багатство, а було результатом розкрадання і марнування багатства. Розрив між невеличкою меншістю надбагатих людей і більшістю збіднілого населення – носія переважної маси людського і соціального капіталу України став нормою соціально-економічного життя, що блокувала процес заощаджень і нагромадження в економіці України. Переважна більшість українського середнього класу (спеціалістів, вчителів, лікарів, інженерів) змушені були виконувати безперспективні роботи, які вели до деградації їх людського, соціального капіталу.16 Такою була реальність української економічного, соціального і культурного життя в 1994-1995 роках.
Запропонована президентом Л. Кучмою, після приходу до влади, “Програма радикальних реформ” за задумом повинна була змінити ситуацію, - однак всупереч сподіванням після деякого початкового поліпшення ситуація в економіці вже у 1996 році не демонструвала ознак відчутних позитивних змін. Насправді криза української економіки поглиблювалась. І вже в 1996-98 роках стала очевидною іррелевантність Програми, розробленої за рекомендаціями Міжнародного валютного фонду і порад його експертів-радників в процесі її виконання в специфічних умовах України.
Наприкінці 90-х років за умов довготривалої кризи української економіки, культури і суспільства почали вирізнятись три напрямки дальшого розвитку українського суспільства. Страждання українського народу, несправедливість, довготривалий спад економіки привели до зростання впливу вкрай реакційних, популістських та ірраціональних програм комуністичних сил націлених на повернення до планової економіки, державної власності, згортання демократії, відновлення у тій чи іншій формі Радянського Союзу чи іншого подібного утвору. Українські комуністи категорично виступали і виступають проти формування як української, так і такої, що сприяє економічному розвитку на сучасній ринковій основі, держави. Дальші перспективи цього напряму залежать від того, чи продовжуватиметься економічний спад, соціальна несправедливість і чи зростатиме бідність в Україні, а “талмудизм та начотництво” в антиукраїнській машкарі і далі будуть віровченням “українського комунізму”, без жодних спроб його переоцінки.
Другий напрям представляють ті потужні фінансово-політичні групи, які набули свої багатства в основному в результаті незаконного або аморального привласнення державної власності та ресурсів. Через використання політичної влади для набуття пільг, звільнень, привілеїв, монопольного становища в економіці ці групи, діючи переважно в тіні, через фінансові спекуляції, відмивання грошей, корупцію і незаконні операції, у тому числі в зарубіжних офшорних зонах набули впливові позиції в енергетичній, металургійній, хімічних галузях, в сферах інформації та комунікацій. Їх вплив значно зріс також і в політиці. Значна частина представників цих могутніх фінансових політичних груп не зацікавлені в створенні сучасної конкурентної відкритої ринкової економіки і демократичного суспільствa.17 Вони прагнуть зберегти поточний стан української економіки, зберегти її модус вівенді. Вони підтримують ті соціально-культурні цінності і зв’язки дуже низького рівня, які забезпечують відносну морально-культурну підтримку їх позицій. Здається дивним, але ці групи удають, що саме вони є справжніми представниками української буржуазії. І це в той час, коли відомо, що капіталіст за всіма відомими визначеннями орієнтується на збільшення прибутку задля нагромадження капіталу. Це відбувається в умовах більш-менш сумлінної конкуренції, законності і пошани до контрактних угод. Діяльність капіталу у виробництві як матеріального, так і духовного продукту є визначальною для нього. Капіталіст на основі свого багатства творить нове багатство. Творення нового і руйнування старого в економіці визначає його спосіб життя. Це було розкрито ще М. Туганом-Барановським, а потім Й. Шумпетером. Верства середніх і дрібних підприємців, частина великої буржуазії всюди виступала і виступає проти національного гніту, за створення нації-держави, яка б підтримувала її конкурентні позиції, сприяла б при цьому об’єднанню її інтересів з інтересами більшості їх народу. З цього погляду чимало представників “нових українців”, олігархів прямо відчужені від “духу капіталізму”, що визначає таку поведінку. Звиродніння “духу капіталізму”, яке вони демонструють, визначає те, що вони в Україні виступають тими, хто прагне зберегти мовно-культурну і економічну нерівноправність українців в Україні, і, зрештою, панівні позиції російського імперіалізму у сфері культури. З цього погляду їх поведінка є contradictio in adjecto (суперечливою в самій суті), якщо вважати їх буржуазією. Вона є такою також і тоді, коли йдеться про їхнє негативне ставлення до необхідності підтримувати і зміцнювати українську державу сприянням економічному розвитку з відповідним духовно-культурним українським наповненням і середовищем. І це тоді, коли цілі цієї держави найбільш повно відповідають інтересам як справжньої української буржуазії, так і нації в цілому. В цьому відношенні згадані групи так званої української буржуазії до певної мірі є спадкоємцями і продовжувачами політики зав’язаної на кремлівський центр частини совєтсько-української номенклатури, відчуженої від інтересів свого народу та ідеї української державності. Втім незаперечне те, що більшість української номенклатури все ж була тією силою, що заснувала разом з українськими націонал-демократичними силами українську державність.
В підсумку, на наш погляд, ми можемо сказати, що згадана група “української буржуазії” у кращому разі вражена небезпечною хворобою інфантильності справжньої української буржуазії. Егоїзм цієї групи і фінансові ресурси та політичний вплив, скеровані на його вдоволення, насправді перешкоджають становленню справжньої, модерної української буржуазії.
Третій напрям справді може принести визволення і економічне оздоровлення українському суспільству. Він формується в середовищі прагматичних, патріотичних українських сил. Він охоплює нові соціальні групи, що формуються: частину великої буржуазії, що зайнята насамперед у високотехнологічних галузях, військово-промисловому секторі, середню і дрібну буржуазію, менеджерів державних і приватних підприємств. Цей напрям відображає інтереси старої та нової верстви спеціалістів, освітян ВНЗ та загальних шкіл, працівників державного апарату, науковців, гуманітаріїв, робітників і селян. Устремління цієї широкої коаліції збігаються з процесами, що набирають дедалі більшу силу в міжнародних фінансових інституціях, дістають підтримку також у провідних сил у світі, США та Європейському Союзі. Згодом ми більш докладно зупинимось на цьому напрямі.
Утім для більш повного його з’ясування стратегії нам потрібно більш докладно все ж зупинитись на виниклій реальності української економіки та суспільства наприкінці 90-х років.
Україну в нинішніх умовах не можна розглядати ні як виникаючу сучасну ринкову економіку, ні як якусь псевдосоціалістичну або постсоціалістичну економіку. Найбільш доречно було б розглядати її як суміш своєрідної неоплановості, “приятельського” і водночас грабіжницького капіталізму разом з додатками відмінними від попередніх компонентів.
Було б також слушним розглядати її економіку як таку, де в безладному зв’язку знаходяться специфічні законодавчо встановлені ринкові інституції, права власності, у тому числі приватної власності, що виникають, тощо і своєрідні неформальні соціальні зв’язки. В процесі взаємодії і перше і друге зазнало змін і стало відмінними як від соціалізму, так і від зв’язків сучасної ринкової економіки Заходу. Щодо неформальної активності, то тут треба відзначити такі форми поведінки людей, які скеровані на те, щоб обійти формальні інституції з метою досягти певних економічних вигід. Люди, наприклад, прагнуть досягти своїх цілей через підкуп і улещення державних службовців. Вони намагаються використати свої зв’язки, блат для того, щоб обійти встановлені правила. Люди вдаються до хабарництва, для того, щоб через порушення правил домогтись своїх цілей. Розповсюдженим стає уникання оподаткування, розкрадання власності, шахрайство та грошові махінації. У взаєминах між підприємцями розповсюджено обдурення партнерів і споживачів. Ця специфічна неформальна активність безперечно деформувала формальну ринкову активність, законодавчо чи адміністративно визначені норми, правила та закони.
Традиційна програма радикальних реформ, яку пропонував Україні Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і взагалі Захід з початку 90-х років передбачала насамперед впровадження формальних ринкових правил, прав власності і внаслідок цього мав запрацювати ринковий механізм як творець багатства. Згодом воно поступово мало просочуватись до нижніх ланок суспільства. Як виявилось, ми тепер можемо стверджувати, що такий підхід був до пeвної міри відчужений від істотних особливостей складної української реальності в економіці, культурі, політиці, а тому був непрацездатним, неефективним для українських умов. Наприклад, традиційні методи приватизації, які рекомендувались західними експертами, їх рекомендації щодо утворення акціонерних товариств, корпоративного управління не дали тих результатів, які від них очікували. Через те відрадно, що в кінці 90-х років цей підхід зазнає перегляду, переоцінки і ми можемо констатувати, що у світі авторитетних політичних, економічних, фінансових, академічних кіл Заходу формуються новий світогляд, стратегія і програма економічного розвитку, яка справді спроможна врахувати особливості України і стати теоретичною основою здорового, стійкого і довготривалого економічного розвитку України. Кардинальні зміни, що поступово відбуваються на зламі століть виявляються в переході від “Вашингтонського консенсусу” до “Пост-Вашингтонського Консенсусу” і через теорію “Соціального капіталу“ до “Нового Консенсусу“.
Незважаючи на те, що вже з початку 90-х років було очевидним, що “Вашингтонський Консенсус” - теорія, стратегія і програма перетворення відсталих економік в сучасні ринкові динамічні системи не в спромозі виконати поставлені перед ним завдання, він і далі зберігав пануючі позиції.** Країни
** Доброзичливий виклад основних положень "Вашингтонського консенсусу" першим в українській економічній літературі дав І. Коропецький. Див. І.-С. Коропецький. Економічні праці. Київ. 1998. стор. 294-311. |
І все таки наприкінці 90–х років “Вашингтонський Консенсус” поступається місцем “Пост-Вашингтонському Консенсусу”. Ініціатором і провідником цієї зміни був професор Й. Стігліц. До цього він був відомим і визнаним представником головного напряму економічної науки. Ставши старшим віце-президентом і головним економістом Світового Банку, він домігся того, що замість “Вашингтонського Консенсусу” регулятивною концепцією, що почала визначати кредитно-позичкову діяльність Світового банку та групи банків, що входили в його систему став Пост-Вашінгтонський консенсус. В 1998 році він оприлюднив маніфест, що розкривав нове світобачення і економічну політику, що випливала з нього.
Одночасно в структурі Світового Банку, а також в численних публікаціях університетських вчених була висунута концепція “соціального капіталу”, де знайшли дальший розвиток і поглиблення ідеї “Пост-Вашингтонського консенсусу”. Все це завершується формуванням новітнього світогляду, регулятивної концепції та політики як бази для ров’язання проблеми надання людського обличчя глобалізованій світовій економіці. Нині можна вважати, що Світовий Банк, ООН, СТО та менші за значенням міжнародні організації дедалі більше зважають у своїй діяльності на орієнтири “Нового Консенсусу”. У праці підготовленій працівниками ООН так характеризується “Новий Консенсус”: “Новий консенсус фокусує увагу не лише на сприянні довготривалому зростанню і на поліпшенні роботи ринків, але також на справедливому розподілі публічних і приватних благ і послуг. Це є дуже важливе для зменшення нерівності і бідності. Замість применшення ролі держави, новий консенсус наголошує на значенні держави, не тільки для соціального захисту, але і для підвищення ринкової ефективності. Він визнає, що організації цивільного суспільства є дуже важливі учасники процесу розвитку.
Новий консенсус не розглядає державу, ринки, цивільне суспільство як антагоністи або замінники. Він наголошує на тому, що вони можуть і повинні працювати разом, для того, щоб керування (governance) було підзвітним, ефективним і з участю у ньому керованих”. Він надає великого значення участі держави у виробництві і трансфері технології, розвитку інноваційних можливостей суспільств.18
1. Найсуттєвішим для розуміння змісту, функцій і перспектив “Нового Консенсусу”, процесів, що формуються в світовій економічній науці і політиці, їх стрижнем є поняття соціального капіталу.19 Концепція соціального капіталу у найбільш загальній інтерпретації передбачає, що ефективний, стійкий економічний розвиток країн потребує відповідних формальних і неформальних інституцій. Вони заповнюють макроекономічні і ринкові структури, які були в центрі уваги попередніх західних теорій трансформацій, потрібними соціальним змістом і зв’язками. Макроекономіка і ринок разом з цими соціальними зв’язками формують інституції, де певна мережа правил керує діями індивідуумів і організацій. В цих інституціях мережа правил проявляється через закони і регулювання. До певної міри також і в економіці інституції, що грунтуються на ринку впливають на людей через ролеві функції, норми, прецеденти, позиції, процедури, переконання і цінності. Нове бачення успішного економічного розвитку з позиції концепції соціального капіталу штовхає теорію економічного розвитку за межі стандартних дебатів про роль держави і ринку, де ринок є всезагальним благом, а держава є потенційною загрозою. В новому баченні економічного розвитку передбачається, що стійкий економічний розвиток має бути закорінений в соціальному середовищі, яке є всепроникаючим і всеохоплюючим. Економічний розвиток нового типу вже не є просто одномірною політикою приписів і рекомендацій про те, як забезпечити уніфікований успішний економічний розвиток. Він передбачає, що політика повинна визначатися економічними, національно-історичними, культурними і взагалі особливими умовами даної країни, конкретним часом і місцем її застосування. Все це визначає її зміст і напрямки.
2. Нова концепція економічного розвитку, що випливає з “Нового Консенсусу”, передбачає, що уряд, держава не є якоюсь підозрілою, двозначною і єретичною інституцією в економіці. Уряд, держава згідно нового підходу грає, грала і повинна грати значну, життєво важливу роль в економічному розвитку. Втім, новий підхід передбачає, що роль держави в економіці не є усталеною назавжди, вона змінюється за своїм значенням. Роль держави залежить від ефективності її інституцій, обсягу її діяльності, історичних традицій. Вона залежить також від рівня економічного розвитку країни, а стосовно перехідних економік від етапу і зрушень в трансформації економік колишніх соціалістичних країн. Крім того, функції держави залежать також від зовнішніх умов її розвитку, від того, чи є вона усталеною, з довготривалими традиціями існування державних організмів, чи це тільки ... новоутворена держава. Надзвичайно важливо врахувати, що роль держави у великій країні як у Китаї, чи в Росії не тотожна функціям держави в Естонії чи в Люксембургу. І крім того, визначаючи активну функцію держави в економіці новий підхід передбачає врахування чималої кількості інших факторів та обставин.
Найбільш істотним в новому підході є те, що попередня політика, яка вимагала зменшення ролі держави і підвищення лібералізації, вважається тільки тоді ефективною і справді веде до більшого обсягу ринкової економіки і більшого економічного добробуту, коли зменшена роль держави і більша лібералізація зцементована впровадженням ефективних механізмів і процедур керування суспільно-економічним організмом. До речі, проблема керування (governance) на відміну від більш вужчого за своїм змістом поняттям менеджменту (управління) зараз стоїть під першим номером на порядку денному актуальних економічних, фінансових та державних проблем розвитку країн світу. Вважається, що впровадження і використання дійового і значущого механізму керування економікою не є продуктом стихійного розвитку вільної економіки. Цей механізм формується в результаті розвитку соціального капіталу як найважливішого багатства суспільства. І цей соціальний капітал є продуктом співдії держави, яка творить формальні інституції керівництва державою, та їх неформального продовження, що є результатом активної дії неурядових організацій, громадянського суспільства, які включено в процес соціально-економічного управління. Слід відзначити, що в новій соціально-економічній думці і парадигмі теорія держави розвитку (development state), яка ще була сформульована на периферії попереднього традиційного економічного мислення та діяльності для інтерпретації успіхів азійських країн, дістає з впровадженням поняття соціального капіталу більш розвинутий вигляд. З цим вона стає більш досконалою й ефективною. Надбанням Нового Консенсусу є і те, що не можна відривати економіку від політики, але держава як девелопмент стейт (Development state) повинна мати значну автономію щодо економіки і ринку, щоб не стати об’єктом реалізації однобічних егоїстичних, інколи бездумних приватних інтересів.21 В цілому на відміну від традиційної соціально-демократичної європейської держави Development State переносить наголос у своїй діяльності на сферу інновацій і забезпечення конкурентних позицій країни у світовій економіці.
3. В “Новому Консенсусі” його прихильники виступають проти зусиль поборників “Вашингтонського Консенсусу” зробити світ у все більшій мірі подібним на ринок, а цінності, на яких тримається ринок, зробити цілковито пануючими в позаринкових сферах.
Прихильники “Вашингтонського Консенсусу” вважали, що зіставлення витрат і результатів на основі ринкових цін з метою одержання прибутку є виявом “духу капіталізму”, цивілізованого господарювання. Розповсюдження “духу капіталізму” на інші сторони суспільного життя – освіту, політику, культуру, юриспруденцію, науку, медицину і навіть поведінку домашнього господарства, родинні взаємини вважалось бажаним і похвальним. Інакше кажучи прагнення до збагачення у грошовій формі вважалось найважливішою цінністю у житті людини, якій мали бути підпорядковані всі інші цінності, до яких прагнуть люди. “Імперіалізм” ринкових цінностей почав діяти на повну потужність з 80-х років 20 століття з розгортанням несамовитої конкуренції в глобальних масштабах і реставрацією повноправності “духу капіталізму” вперше за 100 років. І дедалі більше виявлялось, що в глобалізованій економіці виживають тільки ті, що керуються ринковими цінностями. Однак відомо і загальновизнано, що суспільство не може існувати, якщо в ньому не утверджуються цінності, які забезпечують спільні інтереси, співробітництво і взаємодопомогу між людьми. Це справжні цінності, які після забезпечення умов матеріального існування визначають сенс життя людей. І дуже показово, що Д. Сорос, відомий фінансист, визнає, що ”монетарні цінності узурпували роль істинних цінностей, а ринки почали домінувати там, де їм не місце.” Він правильно вважає, і це важливо чути не з уст філософа, гуманітарія, що захоплення неринкових сфер суспільства ринковим устремлінням до нагромадження багатства утверджує пріоритети наживи, жадібності, стираючи різницю між добром і злом і це несе загрозу розладнання людського суспільного існування.28 Безперечно, що піднесення престижу парадигми про соціальний капітал з його осердям довірою між людьми є спробою зм’якшити диктат ринкових цінностей саме у ринковій сфері. На це скеровані і пропозиції про реформування світових ринків, що активно обговорюються в останні 5-6 років, і думки Д. Сороса про зміну правил гри на ринку. Безперечно, що мислення на основі соціального капіталу і “Нового консенсусу” сприяє також зміцненню авторитету кодексів, суджень експертів, піднесенню значущості освіти, науки, політики, культури, неринкових інститутів, заснованих на соціальних цінностях. Все це веде до ослабленні експансії ринкових цінностей у цій сфері.
Новий Консенсус, що ввібрав у себе як базисну конструкцію теорію “соціального капіталу”, хоч і виник кілька років тому, зайняв вже впливові позиції в середовищі економістів – дослідників економічної політики, в Міжнародних економічних організаціях. Утім перед ним ще стоїть важке і складне завдання завоювання панівних позицій в світових і національних центрах економічної науки і політики. Не менш складне завдання, що стоїть перед українськими економістами і політиками – пристосування і використання його при виробленні і реалізації концепції економічного розвитку України, що враховує її особливості, а тому спроможної забезпечити продовження успішного економічного розвитку України, що почався в 2000 році.
а) Принципи теорії і парадигма нової економічної думки та підходів, що втілились в “Новому Консенсусі” на сьогодні стали тим, що значно визначають стратегію і глобальну діяльність Світового банку. Тисячі економістів, які працюють в структурі Світового банку, сотні соціологів, психологів, могутня система паблік рілейшенз працює на те, щоб реалізувати в масштабах світової економіки нові підходи, які пластично без непотрібних струсів відходять від традицій ортодоксального ринкового фундаменталізму.22 Нові підходи визначають також політику розвитку Організації Об’єднаних Націй, інших впливових міжнародних інституцій.
Разом з тим не треба бути наївним вважаючи, що традиції, інерція економічної діяльності, мислення, що утверджувалось за останні 15-20 років можуть бути легко усунені. Більше того, ще важче транслювати в конкретні рекомендації на місцях стосовно окремих країн з неповторно специфічними умовами результати перебудови в штаб-квартирах міжнародних фінансових інституцій, головних наукових економічних центрах і в політиці провідних західних держав. Тим більш, що нове мислення надзвичайно ускладнює регулювання розвитком десятків країн світу, що потребують інтелектуальної і технічної допомоги з боку більш розвинутих країн та світових міжнародних інституцій. До цього ринкова економіка розглядалась як така, що визначена уніфікованими стандартними принципами. Впровадження цих принципів мало забезпечити успішне її функціонування. Зараз же виявляється, що ці загальні принципи в кожній країні мають бути адаптовані до специфічних, історичних, морально-культурних умов і разом з тим потрібна активна політика інвестування для подолання негативних рис і розширення позитивних ознак і нагромадження соціального капіталу. Безперечно, що тут стандартні вояжі емісарів-радників, як це було в попередні роки, не є всезцілюючими ліками для країни. І, наприклад, на мій погляд, опубліковані в 1999 році три дослідження під егідою Світового банку групою дослідників у Києві з залученням зовнішніх експертів, місцевих економістів, політиків і громадськості тільки можливо наближаються до нового мислення заснованого на ідеї соціального капіталу.22 Рекомендації групи Світового банку і німецької групи консультантів, а також економістів переважно польського походження у філіалі Інституту розвитку Гарвардського університету у Києві за деякими винятками, на жаль, все ж нерідко інертно тупцюють в рамках схем “радикальних економічних реформ”. На мій погляд, цим економістам ще невтямки, що ті рекомендації, які ще якось могли політично, духовно-культурно бути сприйнятливими на початку 90-х років, через 10 років, коли, наприклад, в Україні в 1999 році валовий національний продукт в Україні становив всього 40-45% від рівня 1990 року, а масова бідність стала нормою життя більшості населення, в нових умовах виглядають набором банальностей під найменуванням стабілізація, приватизація, лібералізація.23 Тій же німецькій консультативній групі, надаючи, безперечно доброзичливо і компетентно, стандартні поради не можна не брати при цьому до уваги, що шість земель сучасної об’єднаної Німеччини, що були колишньою Німецькою Демократичною Республікою, за умов бездоганного впровадження в життя всіх рекомендацій апологетів радикальних економічних реформ, величезне фінансування для стабілізації труднощів радикального переходу, при стабільній валюті, розвинутому законодавстві, на жаль, не змогли досягти навіть тих темпів економічного зростання, які має Польща.24 Тому проблема включення ідей соціального капіталу, парадигми ”нового консенсусу”, які утверджуються на рівні провідних економічних і політичних центрів світу, це те завдання, яке ще потрібно творчо розв’язувати нашим друзям і прихильникам, що виявили бажання допомогти Україні в розв’язанні її економічних проблем.
Важливо звернути увагу на те, який вплив справляє процес переходу до ідей “нового консенсусу”, як наступника віджилого ”Вашингтонського консенсусу”, на українську економічну політику і науку. По-перше, на наш погляд, владні інституції в Україні: адміністрація президента, Кабінет Міністрів, Верховна Рада, а також засоби масової інформації, академічні інституції, широка громадськість ще аж ніяк не усвідомили, що у світовий економічній науці про трансформацію перехідних економік утверджується “Новий консенсус”, який включає в собі нову візію економічного розвитку, нові теорії і політичні рекомендації та рішення в його трактуванні. економічного розвитку. З певним сенсом, як це не прикро, можна стверджувати, що навіть прогресивні, щиро відкриті до сприйняття західних цінностей і мудрості соціально-економічні групи в Україні, намагаються і далі навіть свій прагматизм в економічній політиці втиснути в стереотипну догму “менше держави і максимум лібералізації, приватизації і стабілізації” без думки про те, щоб надати їм соціально-культурної і політичної крові і плоті. Все це вимагає подолання інерції мислення, стереотипів політики, які утверджувались з початку 90-х років і набули характеру символу віри, правовірності з погляду науковості і ефективності в підході до ринкових і демократичних реформ. Ні офіційні інституції, ні громадськість аж ніяк ще не усвідомили, що Україні потрібен прорив до нового мислення і діяльності, заснованих на засадах “Нового Консенсусу” та “Соціального капіталу”, які тільки і можуть забезпечити її стійкий, справедлвий економічний розвиток. Новий підхід дозволяє мобілізувати потужні духовно-культурні потенції України, сили національного відродження, подолати відчай, зневіру і розчарування, набути впевненості у своїх силах. На основі соціального капіталу можливе висунення привабливих нових цінностей, яскравих і захоплюючих перспектив для молоді, широких груп людей. Парадигма соціального капіталу є тим жаданим духовним орієнтиром, який породжує войовничий антикорупційний дух в українському суспільстві.25
Україна з цим виходить за межі глухих кутів “Вашингтонського консенсусу”, який все ж трактував ідею українського державотворення, національного відродження на основі мовно-культурної ідентичності, без яких неможливе впорядковане ринкотворення, як щось чуже, зайве і непотрібне в умовах глобалізації.
б) Одним з важливих завдань для України, що випливають з цінностей “Нового Консенсусу” є впровадження в ринкову діяльність і в неринкові сфери тих норм, які сприяють збільшенню їх внеску у формування сучасного економічного розвитку.
В Україні спроби ввести ринкову економічну діяльність в середовище соціалістичної-комуністичної інфраструктури, що розкладалась, привели до вкрай перекручених, марнотратних форм ринкового господарювання. Принесений неоліберальними економістами культ ринку перетворився в культ потворного українського ринку. Тому невідкладною є потреба розвінчати культ як справжніх, так і перекручених ринкових цінностей в тих сферах, де вони ведуть до руйнування певних сфер людської діяльності. Адже зрозуміло, що бездумне, авантюристичне проникнення жадібності, схильності до брутального і безцеремонного збагачення, використовуючи будь-які засоби, корисливість, прийшовши з ринкової сфери, в сферу науки, освіти, культури, охорони здоров’я, юриспруденції, політики, родини, людських стосунків привели до значного зниження якості їх послуг. Внаслідок цього в Україні і в інших країнах є те, що під загрозою стає ефективність ринкових трансакцій і правових легітимних контрактних відносин в самому ринку, економіці.
Тому зараз перед Україною стає завдання відродження справжніх ринкових методів господарювання, заснованих на притаманних їй морально-культурних цінностях. Разом з тим треба докласти всіх зусиль, щоб провести лінію демаркації між цінностями, легітимними в сфері ринку і тими цінностями, які визначають ефективність діяльності неринкових сфер господарювання. Слід відновити в сфері науки, охороні здоров’я, законодавства, в сфері соціально-культурних послуг, політики, освіти, культури і т.д. іманентні цим сферам соціальні цінності. Визначальне значення думки фахівців, етики і кодексу діяльності прийняті у цих сферах, разом з усуненням з цих сфер будь-якої діяльності, яка суперечить кодексам і думці колегій визнаних фахівців повинні бути тими засадами, що мають лежати в основі заходів з поліпшення
*** Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. Пер. з анг. Київ 1999. |
в) Перехід до діяльності на основі ідей “Нового консенсусу” в Україні гальмується тим, що загальновизнані міжнародні фінансові економічні інституції, провідні економічні центри світових держав і навіть академічний світ не досягли ще остаточної згоди стосовно предмету, головної проблематики і практичних рекомендацій, що випливають з нової парадигми. Як у керівних колах США, так і серед частини чиновництва міжнародних економічних інституцій ми маємо ще значні сили протидії новому способу мислення і діяльності. Також і через це застосування нової стратегії, політики в України стикається зі значними труднощами. Західні інституції і люди, що їх очолювали, які впродовж 10 років виступали офіційно речниками начебто ефективної бездоганної економічної мудрості, і невдачі України пояснювали її неспроможністю бездоганно втілювати в життя їх рекомендації, тепер змушені визнати безпідставність своєї самовпевненості. І зрозуміла річ, інколи ті самі люди, прийшовши сьогодні з новими порадами, з новою мудрістю, прагнуть просувати свої частково переглянуті ідеї і теорію з найменшими втратами для свого престижу. Це веде, на жаль, інколи до того, що при цьому політики і люди в Україні не в змозі збагнути новизну їх підходу. Це означає, що ефективність їх нових порад залежатиме від того, наскільки рішуче, послідовно і вміло провідники і носії “Нового консенсусу“ в Україні і закордоном будуть впроваджувати в економічне життя його ідеї.
Дуже важливо, щоб впровадження “Нового консенсусу” привело до згуртування широкої коаліції людей на основі ідеї довіри, запобігаючи сваркам, незгодам і безладдю в пошуках і при впроваджені в життя нової мудрості. А це означає, що Захід і західні інтелектуальні центри у співробітництві з українськими осередками, науковцями та політиками мають ще докласти значних зусиль для вдосконалення наукового і практичного рівня своєї нової парадигми на основі соціального капіталу. Тільки тоді вона стане придатною до впровадження у практичне життя України. Адже ж зрозуміло, що перехід від попередньої системи цінностей, де в центрі стояла ідея приватного інтересу, антиетатизм, культ стихійних ринкових сил до цінностей, які грунтуються на засаді
**** Довіра як принцип є ключовим і фундаменталь-ним в теорії соціального капіталу. Про це див. Raiser M. Trust in Transition. Working paper №39 EBRD London. |
г) Слід також звернути увагу на ще одну небезпеку для трансформаційних процесів, що його імпліцитно містить нова парадигма під назвою ”Новий Консенсус” і “Соціальний капітал”. Доктрина “радикальних економічних реформ” була справді цілковито відмінна від явних і прихованих засад марксизму-ленінізму. Через це впровадження її передбачало одночасно усунення догматичних нашарувань марксистсько-ленінської соціалістично-комуністичної ідеології з домішкою московсько-совєтського гегемонізму і тоталітаризму. Нова парадигма капітал втрачає цю перевагу. Проголошуючи ідею довіри, солідарності, значення національно-соціальних, історико-культурних цінностей, якості життя вона тим самим зближається з тим камуфляжними, блефовими формами комуністичної ідеології, які були зовнішньою привабливою формою м’якого радянського тоталітаризму. І з цим з’являється можливості у ”комуністів України” для стирання дійовості і значущості цінностей парадигми про “Новий Консенсус” і “Соціальний капітал” в здійсненні широкомасштабних жаданих реформувань української економіки і суспільства. Мовляв, вони можуть сказати, все це запозичено у нас, і тут нема нічого нового. Інакше кажучи, там, де “Новий Консенсус” правильний, то це нам давно відоме, а там, де він містить новизну, то істинність його сумнівна.
д) Відомо, крім того, що в сучасній Україні грабіжницький капіталізм, кроунізм, блат, сватівство і кумівство в економічному житті прикриваються інколи також пишними фразами про довіру, людяність, співчуття і справедливість.
Цей тип капіталізму в Україні інколи маскується під товстий шар схиляння перед свободами і правами людей. Ідеї свободи, щоправда, без рівності, зведені деякими його пропагандистами до найвищої цінності. Цей же капіталізм за капітал, який немає батьківщини, тобто за глобалізацію і т.д. Він не цурається фраз про соціально-демократичні європейські цінності, удаючи, що він насправді і є таким, яким він себе представляє ідеологічно на рівні містифікації і масового задурманення людей. А це означає, що тим самим він може претендувати на асиміляцію і поглинання ідей “Нового Консенсусу”, не допустивши перетворення його цінностей в ті, що стають основою розриву з теперішнім українським капіталізмом і запорукою виходу на систему цінностей, діяльності, ефективності демократичного ринкового європейського та євроатлантичного капіталізму. Така загроза є справді реальною, враховуючи, крім усього іншого, значне панування олігархів в ЗМІ, і тому дуже важливо розробити методи прищеплення імунітету цінностям і практиці “Нового консенсусу” до зовнішніх камуфляжних форм грабіжницького, “приятельського” капіталізму.
e) Адаптація парадигми про “Новий Консенсус” і “Соціальний капітал” до українських умов повинна передбачити такі зміни в ньому, які б враховували специфіку розвитку України як нової незалежної держави, що звільнилась від колоніальної залежності. Звично вказана парадигма приймає як очевидну і загальноприйняту засаду про націю-державу, яка грунтується на спільній системі цінностей, пріоритетів, інститутів авторитету і влади, відповідній політиці, які формують сенс існування (reason d’etre) нації-держави і які є апробованими впродовж тривалого періоду її існування. Серед таких цінностей, які вважаються аксіомами існування нації-держави є існування спільного національно-державного інтересу, спільної внутрішньої і зовнішньої політики притаманних її. Є певні аксіоми, які є символами гідності і авторитету держави зі значним змістовно-функціональним навантаженням. Наприклад, в більшості держав задовільне знання прийнятої конституцією державної мови є умовою одержання громадянства і включення такого громадянина в повноцінне економічне життя даної країни на основі лояльності до неї. Хоч в різних країнах є певні відмінності в цьому питанні, однак лояльне, доброзичливе ставлення до державної мови, прагнення зміцнювати її авторитет і ефективне виконання нею своїх функцій, разом з активним неприйняттям нехтування нею є ознакою лояльності до держави і добропорядності громадянина.
В Україні згідно Конституції державною є українська мова при сприянні розвитку мов меншин, однак навіть високопоставлені чиновники в правових установах, армії і міліції, в економіці можуть часто фактично бойкотувати це положення Конституції, а ще деякі йдуть так далеко, що фактично хочуть усунути її з економічного життя, відновити радянські зразки гегемонії російської мови у найважливіших сферах життя. Зрозуміла річ, такі і близькі до них неподобства, конфузи фактично протистоять утвердженню української нації – держави сприяння економічному розвитку. Замість неї може виникнути лише її економічно беззмістовна і небезпечна для економіки ерзац-держава.
В Україні процес утвердження і будівництва держави європейського типу пристосованої до сучасних умов економічного розвитку не можна вважати ще завершеним. Це зв’язано насамперед з тим, що перехід від уніфікованої держави Радянського Союзу до нової незалежної держави Україна гальмується наявністю решток пережитків радянсько-російського імперіалізму і колоніалізму з своїми традиційними та специфічними рисами в Україні. Одні з них зумовлені традиційним російським імперіалізмом, колоніалізмом, інші є результатом специфічного російсько-радянського колоніалізму, тоталітаризму. Для України, наприклад, процес дальшої консолідації її як політичної нації на основі майже 80% етнічно українського населення може бути успішним внаслідок дальшої деколонізації, дерусифікації українського народу. А цей процес є ще не закінченим. Стереотипні кліше розв’язання етнічно-культурних проблем вільного розвитку більшості населення і національних меншин накладені на українські умови дають парадоксальні та інколи незбагненні для західних європейців наслідки. Так, в Україні є спроби використати західні принципи гуманізму, лібералізму, глобалізації, розвитку громадянського суспільства для формування політичної нації в Україні на основі певних інтересів російської національної меншини, що складає 15% населення України. Це означає панівне становище цієї меншини в економіці, культурі і нерівноправне, пригноблене становище мови, культури, а також в економіці українців. Така штучна політична нація спроможна створити таку ж штучну націю-державу, яка позбавлена природного сенсу існування. У ній закладено соntradictio in adjecto і тому замість безперебійного економічного розвитку, вона спричинятиме постійне політичне напруження і економічне безладдя. Тому правильне формування сучасної політичної нації є неодмінною основою утвердження ефективної нації – держави сприяння економічному розвитку та її успішного входження в глобалізовану економіку. Недоліки на цьому напрямі ведуть до значних економічних збитків.
Реальною небезпекою для України є те, що в нашій економіці замість реальної системи дійових цінностей та орієнтацій у їх автентичному вигляді, ми маємо здебільшого їх імітацію у вигляді бутафорії і блефу. І хоч на цьому грунті все ж вже виростають і справжні цінності, на жаль, вони знаходяться в безладному зв’язку з першими без будь-якого центру тяжіння, оркестрування і організації їх навколо ідеї виникаючий української національної держави розвитку (девелопмент стейт). Несприятливим чинником є те, що деякі течії духовно-культурного середовища, що формується в Україні схильні трактувати українську ідею – міцне осердя національно-державної ідеї, не як спільне загальне надбання усіх в Україні, а як те, що нібито мало не стоїть на перешкоді здійснення ідей свободи, плюралізму, справедливості і добробуту для усіх, хто проживають в Україні. Ця ідея, що є цементуючою силою виниклої держави, інколи сприймається як щось туманне, невизначене або і навіть підозріле. Принаймні інколи вона трактується, як нібито така, що не має відношення до економіки, добробуту людей.26 В противагу цій ідеї як справді реалістичний, науковий, прагматичний підхід висувається ідея споживацтва, безмежного індивідуалізму, безвідповідальності стосовно спільних інтересів країни, держави, громади в умовах глобалізму без берегів.
В сукупності все це гальмувало визначення і реалізацію цілеспрямованої політичної волі. А без цього економічний розвиток України не міг опертись на силу почуття національно-державної впевненості, самоповаги і набути стійкий довгостроковий характер.
З погляду перспектив розповсюдження “Нового Консенсусу” з його теорією про соціальний капітал, дуже важливо звернути увагу на характер соціального капіталy, що формувався в Україні впродовж десяти років внаслідок трансформації української економіки на основі концепції “радикальних економічних реформ”. Тоді, коли він не мав кримінального, асоціального і розладнаного з морального погляду характеру, він був соціальним капіталом найнижчого гатунку, не піднімаючись до формування ідеї цілісної довіри між людьми, відданості загальним інтересам, і поваги до минулого, майбутнього свого народу.27
ж) Доцільно звернути увагу на ще одну небезпеку, яку треба мати на увазі при впровадженні ідей та норм, що випливають з парадигми про “Новий Консенсус” та “Соціальний капітал”. Крім того, що світогляд “Нового Консенсусу” міг зазнати в Україні деформації під впливом бутафорної ідеології кланово-олігархічного, грабіжницького капіталізму, міг бути використаний українським комунізмом для критики ідей лібералізму і вестернізації до цього додається і те, що прихильники радикальних економічних реформ, які за роки дисидентських боїв, а потім впродовж останнього десятиріччя трансформації української економіки почали сприймати ринок, індивідуалізм і т.д. як своєрідні символи віри, пароль, що свідчили про лояльність людини до ринку, демократії в Україні. Цим людям не так легко перейти до ідей “Нового Консенсусу” з їх увагою до соціального середовища, піднесенням довіри до наріжного каменя нового світогляду та економічного мислення. Досі вони звикли ставитись з засторогою і недовірою до держави. Тепер держава трактується як економічний інститут в однаковій мірі важливий для економіки поряд з ринком. Тут потрібно міняти стереотипи мислення. І не кожна людина, економіст, політик спроможний на це.
ж1) Ми зазначали, що поборники олігархічного капіталізму і збереження модус вівенді в Україні намагатимуться уподібнити ідеї “Нового Консенсусу” своїм пропагандистсько-популістським версіям і таким чином знешкодити їх конструктивну силу. Поряд з цими спробами не слід цілковито відкидати усвідомлення ними, що ідеї “Нового Консенсусу” є смертельним вердиктом їх морально-культурним цінностям, їх реальному стилю життя і поведінки в економіці. Адже ж насправді “Новий Консенсус” позбавляє будь-якої легітимності їх попередню, нинішню і прийдешню грабіжницьку, корумповану діяльність. Зрозуміло, що вони можуть чинити запеклий опір впровадженню в життя світогляду і практики “Нового Консенсусу”.
ж2) Не слід відкидати і те, що комуністи з їх марксизмом-ленінізмом примітивного гатунку можуть також знайти в світогляді і практичних рекомендаціях “Нового Консенсусу” реальну загрозу своїй теорії і практиці, бо насправді з впровадженням в реальну українську політику цінностей “Нового Консенсусу” слід чекати значних зрушень у розвитку України на основі економічної стійкості, справедливості і здійснення найвищих державно-громадських цілей. Певна річ, за цих умов український комунізм, зазнавши певних змін, може влитись в загальний потік “Нового Консенсусу” і втратити самостійне значення. Зберігаючи свій нинішній догматизм, він неминуче перетвориться в маргінальну секту політичних ізгоїв.
Таким чином, на початку 21 століття в Україні побутують три неспроможні напрями дальшого соціально-економічного і політично-духовного розвитку України. Один – колись зарозумілий екстремний неолібералізм з його монетаризмом та новокласикою. Другий – український комунізм як апофеоз духовно-політичних і економічних збочень. Третій – лицемірно-цинічний застійний олігархічний капіталізм. Другий і третій і мабуть і перший напрями при всіх їх відмінностях мають спільною основою пряме або приховане неприйняття ідеї будівництва державності на основі цінностей та інтересів українського етносу, який трансформується в українсько-політичну націю, а це значить, що вони виступають проти сенсу існування української держави і здійснення стійкого економічного розвитку.
Їм усім протистоїть “Новий Консенсус”, який з опорою на досягнення новітнього суспільствознавства, політології та економічної науки обгрунтовує реалістичну програму будівництва українського суспільства в єдності незалежної держави, що сприяє економічному стійкому розвитку, розвиненого соціального капіталу як основи громадянського суспільства і ефективного входження в глобалізовану світову економіку. “Новий Консенсус” утверджує правомірність національно-культурного відродження України як насамперед, українського етносу так і національних меншин. З цим приходить консолідація української політичної нації, національного інтересу і політичної волі заради досягнення справедливого зростання і розвитку. Одночасно з національним відродженням формується новітня “національна політична економія” і політика, праобрази яких описані і реалізовані А.Гамільтоном і “американською політичною економікою”, інституціоналістами, Рузвельтом у США, Ф. Лістом та “новою німецькою школою” в Німеччині, Дж. Кейнсом і Дж. Кеннеді в 50-60-х роках, скандинавськими країнами, французькими інституціоналістами в національному програмуванні на основі дирижизму, в японській моделі розвитку і в національних варіантах розвитку азійських тигрів в новітніх часах.29 Новітня версія цього напряму економічної науки і політики включає в себе такі компоненти як теорії про девелопмент стейт, Соціальний капітал, Національну систему інновацій і збагачену ними новітню теорію про ринкову економіку. В Україні цей напрям набуває підгрунтя та коріння в процесі інтерпретації непересічного внеску таких українських вчених-економістів як М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, Р. Роздольського, С. Подолинського, традицій кооперативного руху в Україні через призму новітніх процесів в економічній науці і в національному розвитку української держави.30
Національно-культурне відродження такої великої нації як українська вивільняє значну духовно-культурну енергію, яка пущена річищем правильного економічного розвитку дає значне зростання багатства, що творить дальше зростання багатства. Прикро, але ці потужні економічні потенції лежали за межами інтересів “Вашингтонського Консенсусу”.
З логіки і змісту парадигми про соціальний капітал і “Нового Консенсусу” випливає необхідність скасування в Україні пережитків колоніалізму російського-імперсько-совєтського штибу, прямих чи замаскованих пільг, привілеїв і пільг частини ”білої” меншини та тих, що примикають до неї, дискримінації “чорної” більшості (80% населення) і меншин, включаючи і частину російської в ім’я консолідації української нації-держави на основі духу успішного економічного розвитку. Десять років існування української незалежної держави показують, що це нелегке і суперечливе завдання за тривалого спаду, бідності і несправедливості та слабкості держави. Однак без розв’язання цього завдання економічні зусилля будуть Сизифою працею.
Певна річ, що певні світові політичні потуги, міжнародні фінансово економічні, торгові і фінансові інституції, впливові напрями світової громадської думки і зокрема сили європейської інтеграції не повинні уникати пошуків такої інтерпретації концепції Нового Консенсусу, яку можна було б ефективно впровадити в реальність повсякденного політичного, духовно-культурного і економічного життя в Україніі і тим самим сприяти перетворенню України у взаємовигідного партнера на світовій глобально-економічній та геополітичній карті світу.
В кінці 90-х і на початку першого десятиріччя нового століття виникає можливість синхронізації позитивних процесів у світових та національних вимірах. З цим можуть бути запущені сили синергії.31
Ми відзначали, що процеси державотворення та реформування супроводжувались відчутними негативними явищами. Разом з тим одночасно еволюційно нагромаджувались і конструктивні зміни. Їх головною передумовою було те, що після президентських виборів 1999 року остаточно було закріплено неможливість вороття до регресивних порядків, що випливали з програми “українських комуністів”. Вони передбачали фактично демонтаж інститутів української державності та ринково-демократичних здобутків, ізоляцію України від євро-атлантичної співдружності і, отже, зводили нанівець нанівець самопожертви і терпіння нашого народу впродовж десятиріччя. Відомі події кінця 90-х років і 2000 року засвідчили необгрунтованість тверджень про цілковиту відсутність громадянського суспільства в Україні, апатію його населення. Водночас стало очевидним, що інститути державної, виконавчої влади досить стійкі і винахідливі при збереженні своєї відносної автономії щодо зазіхань егоїстичних, однобічних олігархічних інтересів. Вони виявились здатними до певної міри на конструктивне керування кризовими процесами в економіці і суспільстві. В останні 5-6 років дійшло до завершення творення політичної, економічної, фінансово-валютної, соціально-культурної сфери української державності. Збереження відносної стабільності гривні, певна стійкість бюджетного, податкового розвитків, керованість монетарними, інфляційними, зовнішньоекономічними процесами, у тому числі зовнішньою заборгованістю свідчили по те, що в Україні розпочали дедалі посилюватися засади, що випливають з логіки сенсу буття національної держави та її економіки. Цьому сприяло і формування право-юридичного забезпечення становлення і рухові в бік правової, демократичної, ринкової і відкритої української держави.
Прийняття Конституції та статті 10 про державність української мови, а також поступове усвідомлення значення і функцій української національної ідеї для формування української національної держави, як виразника інтересів всіх громадян України принаймні запобігло розвитку України в бік глухого кута.
Ці передумови спричинились до того, що Президент і його адміністрація зуміли створити більшість в парламенті у відповідності з принципами життєздатності нововиниклої державності. Відтак Президент зумів призначити уряд, що виявився найбільш відповідний тодішнім обставинам. І, нарешті, на задвірки політичного життя були відсунуті “українські комуністичні сили”, які майже 8 років чинили обструкцію поступальному розвитку України. За цієї конфігурації сил було досягнуто неможливе, що, як відомо, є виявом мистецтва в політиці. Впродовж більше року парламентська більшість, яка складалася з угрупувань з інколи вкрай відмінними ідеологічними, економічними та зовнішньополітичними устремліннями підтримувала політику уряду, яка в основному свідомо була скерована проти інтересів, щоправда явно егоїстичних та безвідповідальних, деяких вельми впливових олігархів. В результаті цього поліпшилась якість бюджетної і фіскальної політики, зросла законність і прозорість при приватизації, що створює шанси поліпшення діяльності приватизованих підприємств, обсягів інвестування і конкуренції на ринку. Справедлива, антикорупційна регулятивна політика в енергетиці значно доклалась до зменшення обсягу розкрадань у цій галузі. І це знову ж відбулось при дискусійності репутації деяких осіб в уряді, при масованих атаках на уряд з боку олігархічних ЗМІ. Президентській і виконавчій владі вдалось усунути заборгованість з пенсій, зменшити заборгованість з зарплатні, розширити монетарні комерційні операцій, значно зменшивши обсяг бартеру - джерела корупції і марнотратства. Ропочалась земельна реформа на основі ринкових форм і приватної власності при значній свободі вибору величини і форм господарювання. Вдалось також зменшити зовнішну заборгованість. Незважаючи на майже цілковите припинення кредитування України Міжнародними економічними інститутами і незначним припливом в 2000 році вперше за вісім останніх років реальний ВНП зріс на 5.8%, реальне промислове виробництво на 12.9%, сільскогосподарське виробництво на 7.6%. Інфляція склала 26%. Світовий ВВП в 2000 році зріс на 4.7%. І хоч це можна пояснити зростанням ВВП в головних торгових партнерів України, в 2001 році зростання продовжувалось. За 7 місяців 2001 року ВВП зріс на 10.5%, промислове виробництво на 17.9%, сільськогосподарське виробництво на 26.5%. Інфляція у цей час складала 3.3%. І це за значного зниження темпів зростання всіх головних торгових партнерів України. Зростання починає відбуватись за рахунок резервів внутрішнього ринку, завантаження виробничих потужностей, що не використовувались. До зростання починає підключатись купівельний попит населення, що почав збільшуватись.32
Слід звернути увагу на один показовий аспект розвитку України в цей час. З усуненням “українського комунізму” на другий план політичного життя частина політико економічної олігархії після президентських виборів спробувала закріпити своє панування, утвердивши різновид автократичної форми правління. З цим в Україні надовго б вкорінився відсталий найгірших зразків латиноамериканський тип відсталого капіталізму з бідністю більшістю населення і потопаючою у розкоші всевладною олігархією. Спроби однак зазнали невдачі внаслідок активності населення. В результаті використання можливостей лавірування президентсько-виконавчої влади за суперництва кількох політико-економічних угрупувань, у тому числі всередині олігархічного табору врешті-решт в другій половині 2001 року відбулась стабілізація політичної системи під керівництвом президента. Одночасно з’явилась конструктивна не комуністична опозиція двох різновидів: непримиренного і поміркованого типів. Вміле використання суперництва Росії та Заходу за вплив на Україну дозволило вибрати найбільш бажаний для України курс на входження в Європейське співтовариство.
Економічне зростання в Україні, що породжує нову духовно-психологічну атмосферу оптимістичних сподівань, стабілізація політичного розвитку є передумовою для дальшого прогресу. Треба відзначити, що все ж несподіваний успіх України стався в результаті переважно політики проб і помилок. Ніхто на Заході не чекав і не прогнозував досягнутих темпів зростання і такої політичної стабілізації вже за другого прем’єра за цей період.
Одночасно парадигма і стратегія “Нового Консенсусу” і “Соціального капіталу”, що формується, західна економічна мудрість та рекомендації, засновані на них, спроможні надати дальшого довготривалого прискорення і тривкості економічному розвитку України. Досягнута конфігурація та траєкторія української держави дістає в своє розпорядження проект девелопмент стейт, рекомендоване традиційне реформування мусить бути охоплене соціальним капіталом, який ще треба створити, маючи дороговкази і мапу, відповідно до потреб українського суспільства. І, нарешті, разом вони мають з’єднатися з національною системою інновацій, яка перебуває в Україні у вкрай деформованому вигляді.
Безперечно, що окреслені засади парадигми, політики, стратегії і діяльності є реалістичним проектом “проукраїнської” діяльності національно-державних сил в Україні для світу початку 21 століття в галузі економічного розвитку.
Погляди і вчинки, засновані на “Новому Консенсусу”, парадигмі про соціальний капітал, набувають дедалі більшу значущість в світовому економічному розвитку. З зміною керівництва фінансовими інституціями у США, відході творців і реалізаторів “Вашингтонського Консенсусу” від керівництва МВФ, зростанні у світі протестів проти політики і наслідків глобалізації, яку проводили МФІ та їх натхненники серед керівництва великих держав, є підстави сподіватись, що справді “Новий Консенсус” та ідеї соціального капіталу дедалі більше визначатимуть хід і напрями світового економічного розвитку. В цьому напрямі і діє дедалі зростаюча опозиція тому варіантові уніфікованої глобалізації, який досі розгортався у світі. Дедалі більше набуває популярності переконання, що загальновизнана потреба у ринковій економіці і приватній власності, яку вона потребує, у кожній країні, щоб бути прийнятою неюю вони мають набути конфігурації і траєкторії, що визначені особливостями державності країни, її економічними, історично-національними традиціями, особливостями її національної культури, етнопсихології. І для України відкриваються у зв’язку з цим, як ніколи раніше, реалістичні і багатообіцяючі можливості з опорою на свій нинішній стан використати новітні конструктивні світові зрушення для вироблення довгострокової стійкої економічної політики, яка найбільш повно відповідає інтересам досягнення нею сучасної якості її економічного розвитку.
------------------------------------------------------------------------
[1] Деякі важливі положення статті викладені у виданні Світового Банку: Sikora Veniamin, New Approach to getting Ukraine out of Pit: Integrating the Social capital Paradigm in the Development Politics. Transition, Vol. 11, N 5, October 2000. Переклад українською мовою див.Нові підходи Світового Банку до того, як витягнути Україну з ями. Універсам. № 5-6 2001.
[2] Transition Report 2000. Employment, skills and transition.London. European Bank for Reconsruction and Development. 2000, London; Bush& Jason. Running out of steam? Business Central Europe, Vol. 7, Number 77, 2000-2001 December.
[3] Transition Report 2000. Employment, skills and transition.London. European Bank for Reconsruction and Development. 2000.
[4] Rodriguez Francisco. The political economy of Latin American economic growth. Why has the Latin American region experienced such disappointing economic growth? LACEA. Maryland. 2000. Web Site http.//www.ids.ac.uk/gdn/pollat.htm; Williamson John (ed.) The Political economy of Policy Reform.- Washington D.C.: Institute of International Economics. Institute for International Economics. 1994
[5] Economics in Disarray. Edited by P. Wiles and Guy Routh. N. Y. 1984, p. 322-323 and others. Про це також: Why Economics is not yet a Science? Edited by Alfred S. Eichner. Macmillan Press, 1983, London.
[6] Stiglitz J. The World Bank at the Millennium. Economic Journal , vol. 109. No. 459 1999
[7] Bananian King. The Ukrainian Economy Since Independence. Edward Elgar Cheltham, UK, USA, 1999; Україна на роздоріжжі. Урoки з міжнародного досвіду економічних реформ. Зіденберг Аксель, Хоффман Лутц (редактори). Пер. з анг. Фенікс. Київ. 1998; Україна на шляху до Європи. Редактори (Хоффман Лутц, Мьоллерс Феліцітас). Фенікс. Київ. 2001
[8] Hirschhausen von Christian . Industrial Restructuring in Ukraine: from socialism to a planned economy. Discussion Paper No. 144. Berlin 1996.
[9] Havrylyshyn Oleh and Wolf Thomas. Determinants of Growth In Transition Countries. Finance and Development.vol.36. N.2; Havrylyshyn Oleh and John Odling-Smee. The Political Economy of Stalled Reform.Finance and Development. Vol. 37. Number 3.2000
[10] Transition report 2000, p. 4. Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму. Пер.з анг. Київ, Основи, 1999, стор. 173, 186 Raiser M. Informal institutions, social capital and economic transition: reflection on a neglected dimension, Working paper N 25 European Bank for Reconstruction and Development, London 1997, p.27.
[11] Hirschhausen von Christian. Industrial Restructuring in Ukraine: from socialism to a planned economy. Discussion Paper No. 144. Berlin 1996. Raiser M. Informal institutions, social capital and economic transition: reflection on a neglected dimension, Working paper N 25 European Bank for Reconstruction and Development, London 1997, p.17-20
[12] Havrylyshyn Oleh, How Patriarchs and Rent-Seekers are Hijacking the Transition to a Market Economy. Perspectives on Contemporary Ukraine. Vol. 2, Number 3 May – June 1995, Ukrainian Research Institute, Harvard University; Ciкoра В. Національна ідея в економіці (українська перспектива), ЕКСОБ, 1999; Ciкoра В. Економіка перехідних суспільств. У: Економіка зарубіжних країн. Київ. Либідь. 1998.
[13] Коропецький Іван-Святослав. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки, Либідь, Київ, 1995. І.-С. Коропецький. Економічні праці. Збірник вибраних статей. Київ, Смолоскип, 1998.
[14] Ben Fine. Social Capital versus Social Theory. Political economy and Social Science at the turn of the Millenium. L and N. Y. Routledge 2001.
[15] Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2000 році. Київ. 2001, стор. 65-81; Overcoming Human Poverty. UNDP POVERTY REPORT. H. Y. 1998; Human Development Report 2001. Making new technologies work for human development. UNDP N. Y. Oxford, 2001, p. 142, 152
[16] The Ukrainian Challenge. Reforming Labour Market and Social Policy. Budapest. 1994.
[17] Havrylyshyn Oleh, How Patriarchs and Rent-Seekers are Hijacking the Transition to a Market Economy. Perspectives on Contemporary Ukraine. Vol. 2, Number 3 May – June 1995, Ukrainian Research Institute, Harvard University; Roland Gerard and Verdier Tierry, Law Enforcement and Transition. CEPR Discussion Paper N 2501 July 2000; Benabou Roland and Tirole Jean, Self-Confidence: Intrapersonal Strategies. CEPR Discussion Paper N 2580 October 2000; Жаліло Я. А., Лупацій В. С., Сменковський А.Ю. Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики. Київ 1999.
[18] Overcoming Human Poverty. UNDP POVERTY REPORT. H. Y 1998 World Bank. 2000. Entering the 21st Century. World Development Report. 1999/2000. Summary. Washington, D. C. The World Bank; Fine Ben. Social Capital versus Social Theory. Political economy and Social Science at the turn of the Millenium. L and N. Y. Routledge 2001
[19] Dasgupta, Partha, Ismail Serageldi, eds.. Social Capital. Washington, D. C.: World Bank 2000.
[20] див. web-сайт Cвітового банку — World Bank: http://www.worldbank.org/poverty/social capital/whatse.htm; Dasgupta, Partha, Ismail Serageldi, eds.. Social Capital. Washington, D. C.: World Bank 2000; Fine Ben. Social Capital versus Social Theory. Political economy and Social Science at the turn of the Millenium. L and N. Y. Routledge 2001; Zak P. J. and Knack S. Trust and Growth. The Economic Journal. vol. 111. no. 470 . april, 2001; В Україні вперше проблема соціального капіталу була поставлена у: Ciкoра Веніамін. Національна ідея в економіці (українська перспектива), ЕКС ОБ, 1999, cтор. 62-67.
[21] Fine Ben. Social Capital versus Social Theory. Political economy and Social Science at the turn of the Millenium. L and N. Y. Routledge 2001; Сікора В. Український шлях економічного відродження. Дніпро. Но. 11-12 1996; Роциос Л., Сикора В.Д. Глобализация технологии и национальные системы инноваций. Киев, 1995.
[22] World Bank. Ukraine. Restoring Growth with Equity: A Participatory Country Economic Memorandum The World Bank. Washington 1999; World Bank. Economic Growth with Equity: Ukrainian Perspectives. World Bank Discussion Paper. N 407. World Bank, Kiev and Washington, D.C. 1999 World Bank. Economic Growth with Equity: Which Strategy for Ukraine? World Bank Discussion Paper N 408. World Bank. Kyiv and Washington. 1999.
[23] Fine Ben. Social Capital versus Social Theory. Political economy and Social Science at the turn of the Millenium. L and N. Y. Routledge 2001; World Bank. 2000. Entering the 21st Century. World Development Report. 1999/2000. Summary. Washington, D. C. The World.
[24] Raiser M. Informal institutions, social capital and economic transition: reflection on a neglected dimension, Working paper N 25 European Bank for Reconstruction and Development, London 1997.
[25] Taking the Offensive against Corruption. Finance and Development Vol. 37. N. 2 p. 2-18; Олігархія 2000. Універсам. №11-12(85-86), листопад-грудень 2000, стор.4-43; Сікора Іван. Національні інтереси України та лобістські технології бізнесу. К. Охорона праці. 2000.
[26] Бібліографія літератури з питань національної ідеї в економіці дана у: Ciкoра Веніамін. Національна ідея в економіці (українська перспектива), ЕКСОБ, 1999. Список містить понад 70 позицій.
[27] Питання про "негативний" соціальний капітал, на жаль, потребує ще додаткового вивчення. Так, з цього погляду змістовним є поняття антиглобалізм, глобофобія. Див.: The Different Faces of Globaphobia in Europe and America. Bulletin Spring No. 76. 2001 CEPR. London. 2001. Перші згадки про важливість соціально-культурного матеріалу в процесі трансформації колишніх соціалістичних країн ми знайдемо у: Kornai Janos. The Political economy of communism. Princeton. New Jersey, 1992.
[28] Про це як у популярній, так і у науковій формі багато написано Л. Ларошем (США) Див. Журнал "Executive Intelligence Review" 1989-1991
[29] Про це див. Ларуш Ліндон. Ви бажаєте краще вивчити економіку? Львів, Мета, 1993, пер.з анг.
[30] Див. Сікора В. Економічна культура. Віче, № 2, 1994; Злупко С. Економічна думка України. Львів 2000.
[31] Ерохин С. А. Синергетическая парадигма современной экономической теории. Актуальні проблеми економіки. № 1-2, 2001.
[32] Quarterly Predictions. Ukrainian Survey. July 2001. Урядовий кур’єр.1 вересня 2001, № 157.